Читати книгу - "Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні"

Ми всі мовчали, і Тося говорила сама. Хто б міг таке подумати! Ми слухали, затамувавши дихання. Муся кидала на сестру погляди злісні й похмурі. Тосина мова привернула увагу вже й Воропаєва з Репетюком — вона розповідала вже про студентство, університетське життя, українофільський рух, легальні земляцтва та нелегальні громади, революційні настрої.

— У нас у Києві… націоналісти… соціалісти… анархісти, революціонери…

Ми знали — «соціалістами», або ж «скубентами», поліцаї та двірники обзивали студентів. Анархісти, або ж «експропріатори», то були відчайдушні урвиголови, мабуть, вигнані з гімназії з «вовчими» білетами — в чорних плащах, чорних ширококрисих капелюхах і з бомбами в руках. Революціонери ж і революція…

Воропаєву нарешті пощастило прохопитися крізь рясні і швидкі слова Тосиної мови:

— Ат! — скривився він. — Ми й «сами з усами». Начиталися ми вже й ваших революціонерських прокламацій. Чорт знає, що таке!..

— Прокламація! Яка прокламація? Це дуже цікаво! Тося, Нюся і Ася, ба навіть Муся, були надзвичайно зацікавлені.

Ми зам'ялися, не знаючи, як нам бути, але Воропаєва вже пізно було стримувати. Він розповів і про Якова, і про інспектора, і про самий антивоєнний зміст прокламації. Ася і Нюся дивились на нас захоплено, як на героїв. Навіть Муся кілька разів прошепотіла своє «надзвичайно!». Тося тим часом розпалилася знов.

— О! — захлиналась вона. — У нас у Києві маса всяких революційних нелегальних, тобто підпільних, організацій і партій. Є соціалісти-революціонери[229] українські, соціалі-сти-революціонери російські, є анархісти-синдикалісти[230], бундівці[231], «Поалей-Ціон»[232]. Потім соціал-демократи. Дуже багато! Є й українські соціал-демократи[233]. І кожна партія має свою власну програму! Вони всі, — Тося знизила голос свій до шепоту і озирнулась, чи нема близько покоївок, — вони всі проти царя…

— Ну, добре, — встряла Муся, — це дуже цікаво. Але ж проти війни! В цей час! Це надзвичайно!

— Проти війни, — підхопила Тося, — я знаю, то ціммервальдці[234]. Теж, здається, така партія або фракція у партії. Вони збиралися в нейтральній Швейцарії, у місті Ціммервальді. У нас у Києві теж були такі прокламації. А ти, Муська, взагалі нічого не розумієш! Ну, що з того, що проти війни? Це — пораженці. У нас у Києві…

— Як «що»? Росія повинна перемогти в цій війні…

— І нічого ти не розумієш! Зовсім навпаки. Нехай краще вона потерпить поразку, і тоді…

Ми похололи. Воропаєв позеленів. Нехай — за війну, нехай — проти війни, але ж — щоб перемогла Німеччина?!

— Це зрада! — зірвався Воропаєв.

— Це надзвичайно! Та як ти смієш?!! — зірвалася й Муся. Тося зірвалася теж, бліднучи й поправляючи пенсне.

— Я дуже просила б вас, дорога сестро, — вона завжди переходила на «ви» в хвилини суперечок і сварок із сестрами, — я дуже просила б вас бути культурною і залишити нарешті цей мужицький тон…

— Ти дура!

— Ти сама дура!

— Ти ідіотка!

— Сама!

— А ще курсистка!

— Та вже ж не «соломенная невеста»!

Муся аж затупотіла ногами й заплакала від безсилої злості. Ми всі посхоплювалися і оточили сестер, готових кинутися одна на одну, благаючи їх не сваритися «через політику».

— Маріє Карпівно! Антоніно Карпівно!

Тося заспокоїлася перша і, пересмикнувши плечима, відійшла геть:

— Теж мені! Подумаєш! І чого вона накинулася на мене? У нас у Києві кожному студентові відомо, які є політичні партії і навіть які їхні програми. Кожному ж дурневі відомо, що є пораженці, так при чому тут я? Ціммервальдці он закликають армії повернути зброю проти своїх же урядів і робити у себе революцію — так мені за них відповідати? Або українські есери хочуть перемоги німців, щоб приєднати Україну до Австрії — так я винна?..