Читати книгу - "Три листки за вікном, Шевчук Валерій"

В цю урочу хвилину ще одна істина хльоснула мене, наче батогом: в цьому лісі людей ніколи й нікого я не любив!

Я відступав у глибину соснового гаю, глибше й глибше, як птах, перед яким стоїть із рушницею мисливець. Він уже націлився, вже готовий натиснути на гачок, і я знаю, що наступної хвилини обійме мене вогонь, і я запалаю в цьому лісі, як багаття, щоб перетворитися потім у малу жменьку попелу. І розсіє той попіл вітер, і це буде ще одним перетворенням у птаха, бо треба буде мені летіти й шукати свого вирію, який хтозна, чи існує на цій землі. Хтозна, чи існує він і поза цією землею, а коли так, треба щось удіяти з тим мисливцем, котрий готує супроти мене вогонь.

Я пережив усе надто гостро, і це дивно подіяло на мене. Досі, коли мене полишала невидима частина мого єства, хапаючись іти на звіди, я був холодною оболонкою, не людиною, а її футляром — чітко виконував усе, що належало за суспільним становищем, тобто перетворювавсь у такого собі сухаря, в якого ні думок, ні почуттів, а тільки незмінне почуття обов'язку. Здається, я тоді западав у своєрідну сплячку, у стан тривалої прострації і лише коли поверталася до мене моя невидима половина, знову відчував себе здатним мислити й відчувати. Я пізнав у собі щось третє, яке народжувалось у мені, мов трава весною. Воно розпускало по мені корені і вибивало пагони. Туга моя від такого перетворення й повела мене на цю прогулянку до Голови Чацького, і принесла мені ці кілька одкровень, які мене потрясли. Я йшов, гребучи ногами мокру глицю, і мене обсівав сніг. Мене й ці сосни наді мною, що вже не шуміли, а мовчки здригалися, просіюючи крізь себе білий кристалічний холод. Весь світ навколо заповнювався білими мухами, я виставив перед себе долоню і з печальною мукою розглядав, як тануть чисті, дивовижно прекрасні мережки. Вони були збудовані так правильно, з такою незбагненною довершеністю, що сльози розчулення постали в мене в очах. Невже є рація в такій дивовижній досконалості форми, коли доля їхня — злетіти з неба й безшелесне розтанути? Я зирнув у небо, наповнене летючими білими цятками, й відчув і себе деревом у цьому лісі, котре, як усе в цьому світі, тягнеться до неба й обмацує гіллям сірий, але зовсім не мертвий простір.

Наступного дня я учинив несподіване і для самого мене, Йшов коридором гімназії з тою-таки непроникною поважністю, що й завжди, коли ж погляд мій упав на учня шостого класу Барановського. Він самотньо стояв біля вікна, одягнений у полатану форму, і обличчя мав аж синє: худе, випите й виснажене. Я знав, що це сирота якогось чиновника, бідний і загнаний нуждою, несміливий, але дуже здібний. Якась незвідана сила примусила мене зупинитися біля учня, і я побачив, як злякано він затремтів. Але на моє обличчя лягла погідна усмішка, а голос мій промовив до нього так тепло й по-приятельському, що учень скинув на мене зчудовані очі і, певне, не міг прийти до тями від здивування. Я ж розпитував у нього про родину, на що Барановський тихим голосом оповів: його мати зараз хворіє, а в нього кілька молодших братів та сестер. На моє запитання, чим же годується їхня родина, він відповів, що основний годувальник — він-таки, а заробляє репетиціями.

— Ви здібний, слухняний і старатливий учень, — сказав я. — Коли матимете вільний час, зайдіть якось до мене на чай.

Я вимовив ці слова, люб'язно кивнув і відійшов, принагідно зауваживши, що нашу розмову помітило кільканадцятеро пильних очей. Заходячи в учительську, я зирнув у той бік, де стояв Барановський, і побачив, що до нього підійшло кілька гімназистів, певне, розпитуючи про нашу балачку, — досі я з жодним учнем у приватні розмови не вступав. Більше того, я був ворог панібратства між учнями й учителями, слушно вважаючи, що залізна стіна між партами й кафедрою — запорука доброї дисципліни й належного виховання, адже світ розділено не тільки на чоловіків та жінок, є в нім третя іпостась — це світ дітей. Вся педагогічна наука, зрештою, зводиться до двох постулатів: якомога локалізувати ворожість тих, кому судилося заміщати нас у житті, і витворити відтак з них своє подобенство — завдання, яке витікає з першого і є хитромудрою помстою тим нашим наступникам; вони переймають не тільки всі наші добрі риси, але — передусім — болячки, через що і в свою чергу мають підстави ставитися згодом так само вже до свого підростаючого покоління. Так міркував я раніше, ще не бувши ослаблений тією тугою, яка несподівано загніздилась у мені, коли ще відчувався у світі певно й самонадіяно — саме тоді я проголосив перед учителями промову на цю тему; одні зі мною тоді згодилися, а інші — ні. І от сьогодні я незвідь-чому порушив цей цілком логічний припис і пішов від Барановського з дивним почуттям: ганив себе за таку невідповідну собі крихкотілість і, з другого боку відчував якесь особливе, я б сказав, тихе задоволення, яке, очевидно, приніс із вчорашньої, трохи незвичайної прогулянки. Коли ж повертався додому, перше перемогло в мені, і я втішив себе думкою, що Барановський не посміє до мене прийти і все само від себе забудеться, відтак і збережу я свою усамітненість, а в житті моєму нічого не зміниться. Але надвечір, коли я збирався залізти в постіль і запасти в солодке небуття, почув у передпокої дзвінок і змушений був піти відчинити. В передухідді стояв і кволо всміхався Барановський, був він такий несмілий та насторожений, що я зітхнув на повні груди і гостинно запросив його до себе, тим більше, що невдовзі перед цим приготував собі самовар. Я вгостив Барановеького чаєм з чудовим варенням, подарованим мені Охоцькою ще в часи нашого приятелювання, і дивився з німою жалістю, як намагається дотримуватися доброго тону цей учень — удома в нього звичаї, очевидно, прості. Ми почали бесідувати сердечно й відверто, і я вперше відчув, що з цим хлопчаком не маю властивої собі скутості, а розмовляю вільно, не намагаючись, як то чинив завжди, вразити співбесідника гострим словом чи насмішкою.

— Після гімназії вам треба йти в університет, — сказав я йому, — зрештою, це єдиний спосіб належно розвинути свої здібності.

Барановський сумно всміхнувся.

— Можу про це тільки мріяти, — сказав він, — бо моїх заробітків ледве вистачає, щоб прогодувати сім'ю. А поки брати виростуть, мені буде пізно думати про університет.

— То що ж думаєте робити після гімназії?

— Стати тим, чим був мій батько. В нього колись теж була мрія вчитися далі. Йому віщували вчену кар'єру, бо мав він незвичайний потяг до наук. Але довелося оженитися, з'явився, зрештою, я, а за мною й інші.

— Від чого помер ваш батько? — спитав я, співчутливо поглядаючи на співрозмовника.

— Від застуди, — смутно відказав хлопець. — Переходив Тетерів і провалився. Мені було тоді вісім років.

— Але все-таки ви не кидаєте гімназії?

— Така була його воля, — сказав Барановський. — Мене теж ваблять книги, і читання — найулюбленіше моє заняття. Але все менше й менше лишається на те часу, за репетиціями я ледве встигаю вивчити уроки…

Я придивився до свого співрозмовника пильніше. Був такий худий, що мені здалося, його плоть просвічується, і я бачу крізь неї протилежну стіну. На вустах лежала якась недитяча усмішка, ледь-ледь позначена на сухих і також синіх вустах, і я з жахом збагнув: хлопець уже заспокоївся. Вже ніколи не піддасться він юначому пориву і не вчинить жодного нерозважного вчинку, вже він не належить до химерного й іраціонального світу дітей — він уже наш! Він оспалий і старий, і стільки турбот у нього в голові про хліб насущний для себе й родини! Так триватиме доти, доки і він не провалиться на якомусь житейському льоду й не піде на дно, — в лісі це бадилина, яка засихає. Виросла там, де мало вологи й сонця, і мусить передчасно скинути листя, перетворившись у суху голу стеблину. За законами природи, я мав би радіти з того, що від його зникнення стане більше місця рослинам сильнішим та буйнішим, але щось у мені й справді почалося змінюватись: я жалів цього Здохляка.

– І ніхто не допомагає вашій родині? — спитав я.

— Трохи допомагає Микола Платонович Біляшівський, — сказав з якоюсь несподіваною гордістю Барановський. — Але тепер він сам зубожів, і ми не можемо приймати його помочі: обходимося самі. Микола Платонович обіцяв мені після закінчення гімназії допомогти влаштуватися на службу.

При згадці про Біляшівського його лице ожило, а усмішка стала бадьорішою: молодий він був і ще не розучився сподіватися.

На згадку про Миколу Платоновича все в мені скрижаніло. Знову я здибувався з цим химерним чоловіком, так наче заповзявся він на кожному кроці переходити мені дорогу. Зрештою, старий опускався вже нижче й нижче. Продав свій дім і поселився в малій комірчині в бідної вдови Лавровської, яка жила з того, що тримала на квартирі учнів гімназії. Біляшівський без будь-якої винагороди давав репетиції тим учням і навчав малолітніх дітей удови, його дивацтва почали виходити за пристойні межі, поступово він ставав у місті білою вороною, на зібраннях Біляшівський зробився напрочуд цікавим співрозмовником, особливо палко й гарно промовляв про потребу бути добрим у цьому житті. Я вислухав якось одну з його промов в поважному домі, де його поки що приймали, і пустив при цьому лицемірну сльозу, тішачи себе хоч би тим, що дуже непокоїться душа Біляшівського і їсть її якась ураза. Здається, самокатування давали цьому чоловіку втіху; був він мудрий й зумисне не афішував своєї добродійності, але й не чинив її таємно, через що я виснував, що він таки не проти був прославитися. Окрім того, він почав писати малоросійські сатири на місцеве панство, і ці сатири в певних колах мали успіх. Одне слово, це був дивак собі на умі, і, очевидно, все його добро чинилося задля того, щоб обілити своє минуле, а відома мудрість, яку любив повторювати Біляшівський, вичитавши її у старовинній книжці під назвою "Театрон", яку написав чернігівський архієпископ Іоанн, що "єдною без честі кого очерняет, многая вода з трудом тѣх не убѣляет". Його ж дії і були ота "многая вода", і я з тим більшим інтересом до нього приглядався. Він розшукав якусь бабусю, яка служила раніше гувернанткою, але від старості осліпла й жила в крихітній комірчині, ходячи на жебри.