Читати книгу - "Епоха слави і надії, Євгеній Павлович Литвак"

Маркітан побачив, що до сідла кожного бандита був вже прив'язаний мішок з речами. Це означало, що Лекса виношував плани покинути селище ще вчора. Не встиг командир вартових обдумати це, як пролунали удари в тривожні металеві диски на дозорних вежах.

Дітар прокинувся і першим кого побачив, була Тарсіша. За кілька секунд він згадав все, що вчора сталося. Він схопився рукою за голову, яка страшенно хворіла, і закрив очі. Тарсіша доторкнулася до його обличчя. Перед собою він побачив прекрасну дівчину, яка дивилася на нього закоханими очима і посміхалася. Дітар не зміг стриматися і посміхнувся у відповідь. Тарсіша наблизилася ще ближче і її губи торкнулися ченця. Біль повністю вщухла.

– Тривога не може перешкодити мені любити тебе. Я занадто довго жила без тебе. Кажуть, якщо людина тобі сниться, вона думає про тебе – вночі ми згадуємо те, що цінно нашому серцю.

Чернець пригадав, що вчора не встиг зробити їй подарунок, і повільно потягнувся до маленького згортка тканини. Він дістав його і тримав у руках. Сміливий в бою, чернець втратив всю хоробрість у присутності цієї дівчини. "Не відповідний час". – Промайнула думка. Повз них до воріт бігли озброєні люди, на ходу застібаючи і поправляючи обладунки.

– Доки всі спали, я принесла твою мантію. Ти залишив свій скарб, рятуючи мене.

Дітар не звертав ніякої уваги на військові приготування навколо нього. Він був спокійний і стриманий. Його серце наповнювалося любов'ю і ніжністю до Тарсіши і нічого, крім цього, не цікавило його у цю мить.

– Ей, закохані! – Агіас і Надіша стояли повністю у всеозброєнні в декількох кроках. – Щось дивне відбувається в таборі індусів. Нам всім варто приготуватися до несподіванок!

Дітар із зітханням жалю сховав згорток під одяг.

Цигани, що несуть дозор на вежах, показували руками в бік поля. Там, на чолі з Міланосом стояли близько тридцяти вершників і до сотні піхотинців з великими щитами. Дозорці не переставали бити молотом в тривожний набат, що знаходився на одній з веж. На кожну таку вибігло по два десятки лучників.

В індусів була безліч релігій і вірувань, безліч храмів та жерців. І мало хто з необізнаних знав, що там іноді відбувалося: туди могли прийти безліч людей на поклоніння, а покинути – з відрізаними язиками і осліпленими. Вони ставали мандруючими "святими" і тільки знаками закликали людей йти в ці храми. Індуси були язичниками, в них були свої боги, яких вони боялися і яким поклонялися: хтось блискавці, хтось вогню.

В Міланоса було два вірних слуги – два чорні ворони, які літають по світу і приносять йому новини. Він активно бореться зі злом, він строгий, але справедливий.

В одному з таких місць Міланос і купив за величезні гроші свою особисту гвардію та охорону, за допомогою якої і підтримував дисципліну в війську свого брата Андрогіна. Цих монстрів боялися всі ще більше, ніж ченців. Це були берсерки – породження експериментів жерців над людьми. Колись сильні воїни, вони були оскоплені, жерці тонкими спицями проколювали їм черепи так, щоб вбити ті частини мозку, які відповідали за страх і біль. Тепер ці чудовиська безжально вбивали всіх і все, на що їм вказував хазяїн – Міланос.

Сам Андрогін давно подумував, як від них позбавитися.

Тепер ці тридцять вершників, повинні були зломити волю циган, а Андрогін таємно сподівався, що вони всі загинуть. Проте, для успіху місії він не пожалів сотню щитоносців з селян, щоб прикрити наступ берсерків. Воєначальник знав, що його гордовитий брат може відмовитися від допомоги більшого загону,не бажаючи втратити слави переможця. А сотня солдатів в такій битві могла служити лише допоміжним загоном.

Міланос привів три десятки найнебезпечніших воїнів. Двадцять чоловік спішилися і пішли в атаку на циган, а десять вершників, дістали луки і стали обсипати дозорні вежі стрілами. Ченці і цигани чули про берсерків, але бачили їх вперше.

Ті йшли в бій без кольчуг і були досить дикі та сильні, подібно до ведмедів. Вони кусали свої гострі кромки своїх щитів, щоб привести себе в лють. Для ще більшої нечутливості до болю, ці воїни приймали відвар з невідомих грибів, могли битися навіть з відрубаними кінцівками або випущеними кишками. Ці демони зупинялися тільки тоді, коли позбавляли життя своїх ворогів. І чим кривавіше було вбивство, тим більшу насолоду відчував берсерк. Казали, що самі вони невразливі, що їх не бере ні вогонь, ні меч. Вони мали злість і лють диких звірів, а їх очі наливалися кров'ю, коли вони йшли вбивати.

Берсерки з презирством відносилися до кольчуг, що заважали в бою. Вони билися лише в одних сорочках або взагалі оголеними до пояса. В битвах вони відрізнялися швидкістю і ухилялися від ударів не зі страху бути пораненими, а з розуміння, що неушкоджені вони зможуть більше вбивати. Якщо вже кому з ворогів і пощастить покалічити озвірілого монстра, то рани той не помічав та бився до закінчення битви, відправляючи ворогів у царство мертвих одного за іншим.

Попереду бігли щитоносці, приймаючи на себе десятки стріл, що сипалися з веж. Ці нещасні селяни були приречені! Вони знали про це, але повернути назад не могли – берсерки їхали за ними на конях, і пару злякавшихся одразу впали з розтрощеними головами. Єдиним шансом для щитоносців було добігти до веж і якось протриматися до того, як в бій вступить гвардія Міланоса. Той же спостерігав за цим на відстані випущеної стріли і передчував славну перемогу. Думки про золото циган не залишали його.

Десяток "вовкоголових", саме так любив називати воїнів Міланос, загальними зусиллями перевернули одну з двох веж,разом з лучниками, і буквально розірвали їх на частини! Жах і страх вселився в живих, що залишилися. Прикриваючись щитами, виставивши вперед списи, циганські бійці задкували і сховалися під захист, вцілілої вежі, вже не вірячи в перемогу. Вони опинилися у пастці. Вежа була оточена.

В них не було шансів – берсерки розкидали своїх супротивників одного за іншим. Всі піші цигани були вбиті, берсерки через їх трупи побігли у табір по довгій дорозі. Стріли стирчали з їх плечей і спин.

Агіас обернувся до Дітара:

– Треба щось робити, не можна дивитися, як їх вбивають.

Дітар крикнув циганам, щоб загородили прохід в сам табір возами, збитими з дощок щитами і поваленими деревами:

– Стійте тут і стріляйте лише тоді, коли вони наблизяться, стріляйте тільки в шию або в