Читати книгу - "Якщо кров тече"

— Крім того, ти її не дописав. Ти б ніколи не зміг. Це я її дописав.

У плінтусі була дірка. Щур забіг у неї. Одну мить Дрю ще бачив його хвіст, а тоді зник і він.

Дрю лежав і дивився в стелю. «Вранці я скажу собі, що це сон», — подумав він і вранці так і зробив. Щури не балакають, щури не виконують бажань. Ел уникнув раку, але помер в автомобільній аварії — страхітлива іронія, але не нечувана. Шкода, що дружина загинула разом з ним, але це теж не було нечувано.

Дрю поїхав додому. Увійшов у надприродно тихий будинок. Пішов у кабінет нагорі. Розкрив теку з редагованим рукописом «Гіркої річки» й наготувався працювати. Як насправді, так і в його голові багато чого сталося, і все те неможливо змінити. Варто пам’ятати, що він вижив. Він любитиме дружину й дітей наскільки зможе сильно, він житиме наскільки зможе добре і радо приєднається до лав авторів однієї книги. Насправді, якщо подумати, він не мав на що скаржитися.

Усе непогано, щуро кажучи.

Післямова автора

Коли моїй мамі або котрійсь із чотирьох тітоньок траплялося бачити жінку з дитячим візком, вони зав­жди були схильні щебетати над ним те, чого, певно, навчилися від своєї матері: «Звідки ти прийшло, мале? Вчора не було — а сьогодні є». Я іноді згадую цей вір­шик, коли мене питають, звідки взялася ідея тієї чи іншої історії. Часто не знаю відповіді, через що ніяко­вію і трохи соромлюся (безперечно, це якийсь дитячий комплекс дається взнаки). Іноді я відповідаю чесно («Гадки не маю!»), але в інших випадках вигадую якусь маячню, задовольняючи того, хто питав, напівраціональним поясненням причини й наслідку. Тут я спробую відповісти чесно. (Звісно, я б усе одно так сказав, правда?)

Коли я був малий, то, можливо, бачив кіно — скоріше за все, один з тих американо-міжнародних горорів, заради яких ми з моїм другом Крісом Чезлі їздили автостопом до «Рітца» в Льюїстоні, — про одного дядька, який так боявся бути похованим живцем, що встановив собі телефон у склепі. Або то була серія «Альфред Гічкок представляє». Хай там як, ця думка знайшла відгук у моїй надмірно живій дитячій уяві — думка про те, як у мертвого дзвонить телефон. Багато років потому, після несподіваної смерті близького друга, я набрав його номер, щоб востаннє почути його голос, але він мене не втішив, а настрахав. Я більше такого не робив, але той дзвінок, доповнений спогадом з дитинства про кіно або телепередачу, став зерном, з якого виріс «Телефон містера Герріґена».

Історії розвиваються як хочуть, і справжня втіха цієї — для мене — в тому, щоб повернутися до часів, коли мобільні телефони взагалі і, зокрема, айфони були геть нові, а всі наслідки їхньої появи мало хто уявляв. На етапі досліджень мій айтішник Джейк Локвуд придбав на eBay айфон першого покоління й зміг його запустити. Той апарат лежить поруч, коли я пишу ці рядки (доводиться тримати його на зарядці, бо колись у минулому хтось впустив його й поламав кнопку ввімкнення). Я можу ходити з нього в інтернет, можу перевіряти погоду та курси акцій. Тільки дзвонити не можу, бо в ньому 2G, а ця технологія така ж мертва, як і відеокасети «Бетамакс».

Я гадки не маю, звідки взялося «Життя Чака». Знаю тільки, що одного дня подумав про рекламний щит із тим написом «Спасибі, Чаку!» разом з його фото і підписом «39 ЧУДОВИХ РОКІВ». Здається, я й написав цю повість, щоб розібратися, про що той рекламний щит, але не впевнений навіть у цьому. Можу сказати тільки таке: я завжди вважав, що в кожному з нас — від королів та інших володарів земель до хлопців, що миють тарілки в мережевих ресторанах, і дів­чат, що перестеляють постіль у мотелях на трасі, — міститься цілий світ.

Якось у Бостоні мені трапилося побачити хлопця, що грав на барабанах на Бойлстон-стріт. Люди проминали його, майже не дивлячись, і кошик перед ним (не Чарівний Капелюх) того дня майже не приймав пожертв. Я подумав: а що б трапилося, якби хтось, наприклад такий собі містер Бізнесмен, зупинився й почав би танцювати, десь як Кристофер Вокен у чудовому кліпі Fatboy Slim на пісню «Weapon of Choice»? Місток до Чака Кранца — який підходить під опис містера Бізнесмена як ніхто — перекинувся легко. Я вставив його в розповідь і дав потанцювати. Я й сам люблю танцювати, люблю, як танець звільняє людські серце і душу, тож писати про це було дуже втішно.

Написавши дві історії про Чака, я захотів написати й третю, таку, що поєднала б усі три в одну розповідь. «Я вміщаю множини» була написана через рік після перших двох. Чи успішно ці три дії — подані у зворотному порядку, схожі на прокручене в інший бік відео — склалися докупи, нехай вирішують читачі.

Дозвольте перескочити вперед, до «Щура». Я гадки не маю, звідки взялася ця історія. Знаю тільки, що мені вона здалася лихою казкою і дала нагоду трохи написати про таємниці уяви, а також те, як ця уява переноситься на папір. Мушу додати, що лекція Джонатана Франзена, яку згадує Дрю, вигадана.

Останнє в списку, але далеко не останнє в усьому іншому — «Якщо кров тече». Основа цієї історії існу­вала в моїй голові щонайменше десять років. Я почав помічати, що певні кореспонденти теленовин ніби завжди з’являються на місці страшних трагедій: авіакатастроф, масових стрілянин, терактів, смертей знаме­нитостей. Ці історії майже завжди стають найголовнішими регіональними й національними новинами — усім у репортерській справі відома аксіома «Якщо кров тече — камеру на плече». Історія лишалася ненаписаною через те, що хтось мусив вийти на слід надприродної істоти, яка замаскувалася під телерепортера й жила з крові невинних. Я не міг придумати, хто міг би це зробити. А тоді, в листопаді 2018 року, я усвідомив, що маю відповідь просто перед очима: звісно, це Голлі Ґібні.

Я люблю Голлі. Отак просто. Вона мала бути другорядним персонажем у «Містері Мерседесі», простою дивачкою на лаві запасних. Натомість вона вкрала моє серце (і мало не забрала собі всю книжку). Мені зав­жди цікаво, що вона робить і як живе. Коли я повертаюся до неї, то радий бачити, що вона й досі приймає свій есциталопрам і не почала курити. Прямо кажучи, мені також було цікаво, які обставини зробили її такою, як вона є, тож я й подумав, що можу трохи дослідити той напрям… тобто поки це працюватиме на загальну історію. Це перший сольний виступ Голлі, і я сподіваюся, що влаштував його так, як вона заслуговує. Особлива подяка Алану Вілсону, котрий розжував мені, як працюють сучасні комп’ютеризовані ліфти та що з ними може бути не так. Звісно, я взяв його інформацію і трохи її (кхм) оздобив, тож якщо ви знаєте, як це добро працює, і вважаєте, що в книзі щось описано неправильно, то винуватьте мене — і потреби моєї історії — а не його.

Покійний Расс Дорр працював зі мною над «Телефоном містера Герріґена». Це була наша остання спільна робота — а тепер я так за ним сумую. Маю подякувати Чаку Веррілу, моєму агентові (котрому особливо сподобався «Щур») і всім у моїй команді в Scribner, серед