Читати книгу - "Макбет"

— Гадаю, що якраз навпаки, — відповів Леннокс. — Як на мене, то коли ти знаєш, що в основі лежить пожадливість і більше нічого, починаєш вигадувати для себе виправдання. А морально обгрунтований злочин виправдань не потребує. І можна не боятися називати його справжніми іменами: корупція, грабунок, вбивство.

— Так ось чим ти займаєшся? Проводиш час у роздумах, — мовив Макбет, узявшись кінчиками пальців за своє підборіддя. — Розмірковуєш, корупціонер ти, чи ні.

— Хто — я? — хихикнув Леннокс. — Йдеться, ясна річ, про людей, які перебувають під нашим слідством.

— Проте ми завжди говоримо про себе. Тому я все одно наполягаю, що люди, потрапивши у скрутне становище, змушені називати власну корупцію іншими іменами. І платня, яку ти отримуєш, використовуючи у власних корисливих інтересах свою посаду, вже називається не «гроші», а «благодійна пожертва». Заради життя. Заради життя твоєї родини, наприклад. Ти мене зрозумів?

— Не знаю, чи… — почав був Леннокс.

— Зараз я наведу тобі один приклад. До одного радіорепортера, відомого своєю чесністю, звертається молодий полісмен, який вважає, що має компромат на старшого комісара, тож хоче зняти його з посади. Але цей підступний полісмен, назвімо його Ангусом, не знає про те, що цей репортер певним чином… е-е-е… пов’язаний зі старшим комісаром. Цей репортер небезпідставно побоюється за свою сім’ю, якщо чинитиме не так, як того бажає старший комісар. Тому репортер повідомляє означеному старшому комісару про крамольні плани підступного молодого полісмена. Репортер обіцяє знову вийти на зв’язок з молодим працівником поліції, а старший комісар наказує репортеру зустрітися з ним там, де їх ніхто не бачитиме і не чутиме. Там, де начальник або його люди зможуть… ну, ти зрозумів, гадаю, продовжувати не варто.

Леннокс нічого не сказав. Тільки долоні витер об штани.

— Отже, начальник поліції в безпеці. Але, цілком слушно, у нього виникає запитання: хто тут корупціонер? Молодий співробітник, радіорепортер або… хто, Ленноксе?

Леннокс прокашлявся, вагаючись.

— Мабуть, старший комісар?

— Е, ні-і-і, — похитав головою Макбет. — Йдеться про третю особу. Про того, хто мав би поінформувати старшого комісара з самого початку. Ця третя особа знає про плани Ангуса. Хоча вона до цих планів прямого стосунку не має, але має стосунок непрямий, бо не розповідає про них своєму босу, а отже, наражає його на небезпеку. І досі ця особа не прийшла до нього й нічого не розповіла. Бо їй, бач, подумати треба. І допоки вона думає, вона стає корумпованою сама, чи не так?

Леннокс спробував був поглянути у вічі Макбету, але то було те саме, що й намагатися подивитись на сонце.

— Йдеться про зустріч на фабриці «Естекс», Ленноксе. Цікаво, коли ж ти збирався мені про неї розповісти?

Леннокс часто-часто заблимав очима.

— Я… я якраз подумував…

— Розумію, коли починаєш думати, то зупинитися важко. Думки йдуть одна за одною, еге ж? А наша воля, хоч якою б вільною ми її не вважали, керується думками. Проханими чи непроханими. Розказуй, з ким ти зустрічався, Ленноксе.

— Цей чоловік…

— Як його звати?

— Він…

— Як його звати?!

Леннокс глибоко зітхнув.

— Полісмен Ангус.

— Продовжуй.

— Ви ж знаєте Ангуса. Молодий, імпульсивний. А, зважаючи на останні трагічні події, кожен може відреагувати на них ірраціонально. Я вважав, що перед тим, як піти до вас із цими серйозними звинуваченнями, я мав би спробувати поговорити з ним і вселити в нього трохи здорового глузду. Щоб він дещо охолонув.

— І тим часом тримав мене в невіданні? Бо вирішив, що твоя оцінка ситуації краща за мою? Що я не дам Ангусу, якого сам узяв до спецназу, другого шансу? Що я негайно накажу відсікти його збуджену, але чесну й безневинну голову?

— Я… — почав був Леннокс, шукаючи слів, щоб закінчити речення.

— Ти помилився, Ленноксе. Я завжди даю підлеглим два шанси. І це правило стосується як Ангуса, так і тебе.

— Приємно чути.

— Я вірю у великодушність. Тому забув би про все це, якби Ангус виявив ознаки розкаяння й відмовився зустрітися з репортером вдруге. І більше ніколи б про це не згадував. Життя пішло б далі своїм шляхом. На жаль, Ангус цього не зробив. Він погодився на зустріч. Третьої щоки я підставити не можу. І третього шансу не даю.

Макбет підвівся й підійшов до вікна.

— Ситуація змушує мене надати тобі другий шанс, Ленноксе. Мого репортера поінформували, що на ту зустріч підеш ти разом із Сейтоном. Вона відбудеться цього вечора на фабриці «Естекс», де Ангус збирається виступити також у ролі фотографа й зробити знімки тієї печі, де, на його думку, був спалений трупик дитини. І там ти власноруч покараєш зрадника.

— Покараю?

— Спосіб покарання я залишаю на твій розсуд. Єдина моя вимога — щоб його результатом стала смерть. — Макбет обернувся до Леннокса. Той важко дихав. — А після цього Сейтон допоможе тобі позбутися тіла.

— Але ж…

— Третій шанс, можливо, існує. Але на небесах. До речі, як там твоя сім’я?

Леннокс розкрив рота, але звідти почулося щось схоже на писк.

— От і добре, домовились, — сказав Макбет. — Сейтон забере тебе о шостій. Попри обраний тобою спосіб покарання, все це має скінчитися за півтори години, тому рекомендую зателефонувати своїй чарівній дружині й попередити, що ти трохи запізнишся до вечірнього чаю. Мені тут щойно повідомили, що вона купила тобі на вечерю кров’яну ковбасу.

Макбет вийшов, тихо зачинивши за собою двері.

Леннокс обхопив голову руками. Гидотний слимак. Молюск. Безхребетна істота.

Треба терміново відремонтуватись. Треба вколотись.

Макбет ішов коридором, забиваючи в долівку підбори. Намагаючись приглушити голос, який криком кричав, що йому потрібна порція «влади». Або варива. Він спромігся обходитися без них ось уже цілий тиждень. Перед покращенням настає погіршення, але покращення неодмінно наступить. Йому вдавалося це раніше, вдасться і тепер. От якби не цей жахливий піт — він смердів, смердів роздратуванням, страхом та болем. Але це минеться. Все минеться. Має минутися. Він увійшов до приймальні свого кабінету.

— Старший комісаре…

— Жодного повідомлення, жодного телефонного дзвінка, Прісцилло…

— Але ж…

— Не зараз. Пізніше.

— До вас відвідувач.

Макбет різко зупинився.

— Ви когось впустили до мого… — він показав рукою на двері, — впустили… отуди?

— Вона наполягала.

Макбет з розпачем поглянув на секретарку.

— Це — ваша дружина.

— Що?! — ошелешено спитав він.