Читати книгу - "Кар'єра лиходія, Джоан Роулінг"

— Думаєте, він хворий?

— Так,— відповів Вордл.— Він про нас не знав, але заскочили ми його на милицях. Ледь ноги переставляє. Зблизька теж вигляд кепський. Очі червоні, шкіра якась порепана. Геть кепський.

Страйк мовчав. Його невіра у хворобу Лейнга ніде не ділася. Попри чіткі фотодокази того, що він приймав стероїди, і бляшки й подразнення, які Страйк бачив на власні очі, чомусь детектив уперто опирався думці про те, що Лейнг реально хворий.

— Що він робив, коли вбивали інших жінок?

— Каже, що сидів удома сам,— відповів Вордл.— Підтвердити чи спростувати це нічим.

— Гм-м,— озвався Страйк.

Повернулися до пабу. Їхній столик захопила якась парочка, тож знайшли інший — просто під високим вікном на вулицю.

— А що Віттакер?

— Так, з ним зв’язалися вчора ввечері. Працює менеджером у гурті.

— Це точно? — підозріло спитав Страйк, згадавши запевнення Шпеника, що Віттакер тільки прикидається менеджером, а сам експлуатує Стефані.

— Так, точно. Ми зайшли до його подружки-наркоші...

— Заходили до квартири?

— Вона тримала нас під дверима, і не диво,— відповів Вордл.— Ох там і смердить. Хай там як, вона сказала нам, що коханий з хлопцями, дала адресу, де був концерт,— і там ми його знайшли. Старий фургон, гурт ще старіший. Чув колись про «Культ смерті»?

— Ні,— відповів Страйк.

— Не чуй і далі, то лайно,— мовив Вордл.— Довелося півгодини їх послухати, поки зміг підібратися до Віттакера. То підвальне приміщення під пабом у Вандсворті. Цілий день потім у вухах дзвеніло. Віттакер ніби чекав на нас,— додав Вордл.— Як я зрозумів, кілька тижнів тому він заскочив тебе біля свого фургона.

— Я тобі про це розповідав,— сказав Страйк.— І про запах креку.

— Так, так,— закивав Вордл.— Слухай, я йому не вірю от ні на стільки, але він каже, що Стефані може надати йому алібі на цілий день королівського весілля, а на дати вбивств Келсі й Гізер, за його словами, був з «Культом смерті».

— Тобто аж на три вбивства все ідеально? — спитав Страйк.— Оце вдало. А «Культ смерті» підтвердив, що він був з ними?

— Правду кажучи, від них конкретики було небагато,— відповів Вордл.— У вокаліста слуховий апарат. Не знаю, чи він усе почув, що я в нього питав. Та не переймайся, мої люди наразі перевіряють їхні свідчення,— додав він, побачивши, як Страйк насупився.— Ми дізнаємося, був він там чи не був.

Вордл позіхнув і потягнувся.

— Треба вертатися в контору,— сказав він.— Може, всю ніч доведеться там просидіти. Тепер до справи взялися газетярі, й нам надходить купа нової інформації.

Страйк уже сильно зголоднів, але в пабі було гамірно, тож він вирішив поїсти там, де можна поміркувати. Вони з Вордлом вийшли на вулицю, на ходу підкурюючи цигарки.

— Наш психолог дещо розкопав,— сказав Вордл; над їхніми головами опускала лаштунки пітьма.— Якщо ми праві й ідеться про серійного вбивцю, то в нормі він діє за наявності нагоди. Модус операнді у нього збіса добрий — до певної міри він це все планує, інакше воно б не миналося йому щоразу,— але у випадку Келсі він діяв не за звичною схемою. Вбивця точно знав, де вона мешкала. Листи, той факт, що він знав, що вона буде в квартирі сама: це вказує на повну продуманість. Проблема в тому, що хай скільки ми шукаємо — немає жодних доказів того, що хтось із твоїх підозрюваних наближався до Келсі. Ми її ноутбук мало не на гвинтики розібрали, але там — нічого. Про свою ногу вона говорила тільки з тими ненормальними Джейсоном і Буревією. Друзів вона майже не мала — і то всі були дівчата. У телефоні нічого підозрілого не знайшли. Наскільки нам відомо, з твоїх підозрюваних ніхто не жив і не працював ані у Фінчлі, ані в Шепардс-Буші, не кажучи вже про її школу і коледж. Ніхто з них не має жодного зв’язку з її знайомими. Як же в біса котрийсь із них міг до неї підібратися так, щоб маніпулювати Келсі без відома її рідних?

— Нам відомо, що вона була потайна,— нагадав Страйк.— Згадай тільки вигаданого бойфренда, який виявився цілком реальним, коли забрав її з «Кафе Руж».

— Так,— зітхнув Вордл.— Ми досі не маємо зачіпок на той клятий мотоцикл. Виставили опис у пресі, але безрезультатно. Як там твоя напарниця? — спитав він, спинившись під дверима своєї контори, але явно збираючись докурити цигарку до останнього міліметра.— Сильно в шоці?

— Вона в нормі,— відповів Страйк.— Поїхала до Йоркширу міряти весільну сукню. Дав їй вихідний — вона останнім часом багато працювала по суботах і неділях.

Робін поїхала без жодних заперечень. Який сенс лишатися? Денмарк-стріт обсіла преса, в агенції лишилася аж одна малооплачувана справа, а Брокбенка, Лейнга і Віттакера розробляє поліція, яка працює значно ефективніше.

— Щасти тобі,— сказав на прощання Вордлові Страйк. Поліціянт підняв руку, прощаючись і висловлюючи вдячність, і зник за дверима великої будівлі: то була призма з написом «Нью-Скотланд-Ярд», що повільно оберталася.

Страйк попрямував до метро, мріючи про кебаб і подумки розбираючи задачу, яку щойно поставив перед ним Вордл. Яким чином котрийсь із його підозрюваних міг підібратися до Келсі Платт настільки близько, що був у курсі її переміщень і завоював її довіру?

Він подумав про Лейнга: живе самотній у похмурій квартирці на Волластон-Клоузі, нібито на допомогу по інвалідності; зайва вага, нетверда хода, на вигляд — відчутно старший за свої тридцять чотири роки. Чи володіє він досі достатнім шармом, щоб

юна дівчина їздила з ним на мотоциклі й могла запросити до квартири в Шепардс-Буші без відома своїх близьких? А Віттакер? Сопух креку, чорні зуби, ріденьке тьмяне волосся? Так, колись Віттакер мав гіпнотичну чарівливість, і виснажена наркоманка Стефані й досі вважає його привабливим, але єдину відому пристрасть Келсі плекала до вродливого білявого юнака, всього на кілька років старшого за неї саму.

І є ще Брокбенк. На погляд Страйка, цей кремезний смаглявий екс-регбіст був відразливий і настільки не схожий на красунчика Найла, наскільки це можливо. Брокбенк живе і працює за багато миль від оселі й роботи Келсі, і хоч обоє — вірні прихожани, їхні церкви стоять на різних берегах Темзи. Нині поліція вже мала віднайти будь-які зв’язки між двома парафіями.

Чи відсутність будь-якого зв’язку