Читати книгу - "Ліїн із роду со-Ялата. Спадкоємці, Тетяна Гуркало"

— Цікаво, — сказав Мален і, зрештою, став видимим. — А найцікавіше у цій ситуації те, що я нікого з вас взагалі не знаю.

Маг швидко-швидко забурмотів і заворушив пальцями. З необробленого шматочка бірюзи, що лежав в одному з додаткових квадратів, почала розвертатися стандартна пастка на привидів. Мален на цю справу дивився з великим інтересом і не ворушився. Завдати йому будь-якої шкоди ця штука не змогла б у жодному разі. Тому що він прив'язаний до пастки разів у сто потужнішої. А тут ще й камінь поставили не в центрі призовного кола, а осторонь його, так що відкривалася пастка там, де ніякого привида не було.

— Кажіть, що вам треба, у мене справи, — невдоволено сказав Мален, коли пастка очікувано захлопнулася, так нікого і не спіймавши.

Маг забурмотів щось дивне, підійшов до каменю і акуратно, ногою, підсунув його ближче до духа.

— Все одно не дістане, — сказав Мален. — Та й я можу відійти. Або піти. Говоріть, що вам треба.

 Маг сумно зітхнув, знизав плечима і пішов до ліжка, на яке сів з таким виглядом, ніби зібрався там померти.

Червононосий чоловік окинув мага злим поглядом, потім тицьнув ліктем у бік хлопця.

— Мені наснився сон, — гордо сказав пацан, зрозумівши, що настав час починати виставу і веселити мертвого імператора.

— Радий за вас, — сказав Мален і зізнався: — Мені також сни іноді сняться.

— Мені віщий сон наснився! — гаркнув хлопчик. — До мене прийшли боги, сказали, що я ваш бастард і що тільки я зможу врятувати імперію!

Мален хмикнув.

Хлопчик явно вірив у те, що говорив. І червононосий чоловік вірив. Навіть маг вірив, он як витягнув шию, прислухаючись.

— Точно бастард? — спитав про всяк випадок.

— Ну… — зам'явся хлопчик. — Сказали, що кров волає і кличе, і наказує вирушати на захід з мечем, бо тільки так можна врятувати те, що має бути врятовано.

— Так… — похмуро мовив Мален.

Хлопець не брехав. Маг дивився з такою надією, ніби Мален мав кинутися до сновидця з розкритими обіймами, заплакати і визнати в ньому єдиного справжнього спадкоємця.

— Дуже цікаво. На захід, отже. З мечем… Ану, покажи меч.

Хлопець глянув на червононосого, але той лише знизав плечима. Тому рішення пацану довелося ухвалювати самостійно. Він трохи посопів, тяжко зітхнув і витягнув меч із піхов. Примітний такий меч. Мален навіть знав, кому він належав майже сторіччя тому.

— Ага, то от куди він подівся, — сказав радісно. — Я так розумію, ти єдиний його нащадок… нащадок тієї людини, якій належав цей меч. І так, тобі дійсно треба на захід, на Драконів Хретет. Розкажеш там про свій сон, постоїш над каменем і тобі пояснять, як рятувати імперію далі.

— Але… — підвівся червононосий.

— Цей хлопчик ваш племінник, так? — запитав Мален.

— Єдиний, — похмуро сказав червононосий і представився: — Я Кодуш бол-Меньяса. І я не повірив би в ці безглузді сни, якби Евіля не почала якась сила буквально виштовхувати з дому.

— Це не незрозуміла сила. Це чарівний дар. Він проявляється у другому-третьому поколінні… — задумливо сказав Мален. — І вам треба на Драконів Хребет. Терміново. Бо якщо вона починає рватися назовні.

— Хто вона? — спитав Кодуш.

— Сила. Чарівний дар, незвичайний. Прокляття, як він взагалі опинився у ваших краях?

Кодуш зрозумів, що питалося про власника меча, який жив майже століття тому, спохмурнів і зізнався:

— Морем принесло. А ця дурепа, прабабка Евіля, підібрала, виходила, закохалася і вийшла заміж. Він не пам'ятав нічого про себе, а вона була старою дівою, купчихою, що успадкувала справу батька, але так і не знайшла собі серед купців чоловіка, якому змогла б довірити цю справу. А знахідка їй чимось сподобалася. Та й добрий він мужик був, сильний і у військовій справі розумівся. Піратське гніздо розігнав. А мій брат одружився з його онукою і ось… — Чоловік вказав на задумливого племінника. — Навіть подумали, може то справді був зниклий на той час принц? Хоча стара Верда казала, що принц зник на два роки раніше. У те, що мати цього дурня згрішила з імператором, що проїжджав повз, вірилося ще менше.

Мален знизав плечима і наказав новонабутому «родичу» вирушати на Драконів Хребет.

А Кодуш побурчав про те, що вже півмісяця без діла ганяє морями свій невеликий флот, замість охороняти купців за дзвінку монету, але погодився. І за пораду тримати гарпунні установки розчехленими та стріляти у все, що здасться схожим на демонів, подякував. Про те, що ці тварюки бояться гарпунів, що застрягли в тілі, він поки не чув. Але в тому, що від них можна втекти на всіх вітрилах з допомогою магу-вітрогона, вже переконався.

Заморений маг тяжко кивнув. А Мален похитав головою, обізвав вітрогона ідіотом і наказав сходити в найближчу лавку зіллєвара, щоб купити зміцнюючих і оновлювальних зілль. А то не допливуть.

— Ось так думаєш, що зібрав їх усіх, а вони по одному то там, то тут з’являються, — пробурмотів привид, перш ніж зникнути і залишити чоловіків у здивуванні.