Книги Українською Мовою » 💙 Бойовики » Зелена миля 📚 - Українською

Читати книгу - "Зелена миля"

593
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Зелена миля" автора Стівен Кінг. Жанр книги: 💙 Бойовики. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 106 107 108 ... 118
Перейти на сторінку:
дістався дверей, Джон сказав:

— Ви сушите голову, чого вони не кричали. Це вам спокою не дає, так? Чому ті дівчатка не кричали, коли були ще на веранді.

Розвернувшись, я глянув на нього. Мені було видно кожну червону жилку в його очах, кожну пору на обличчі… і я відчував його муку. Той біль, який він забирав у інших людей так, як губка всотує воду. І я бачив ту пітьму, про яку він казав. Вона плавала в усіх кутках світу, яким він його бачив, і тієї миті мене розривало на шматки не тільки від жалю до нього, а й від величезної полегкості. Так, нам доведеться вчинити жахливо, і цього вже ніколи й нічим не виправиш… але все ж ми зробимо йому послугу.

— Я побачив це тоді, коли той поганець мене вхопив, — промовив Джон. — Тоді я взнав, що то він таке накоїв. Я бачив його в той день, я був у деревах і бачив, що він кинув їх і втік, але…

— Ти забув, — сказав я.

— Так, начальнику. Поки він не діткнувся мене, я забув.

— То чому ж вони не кричали, Джоне? Він зробив їм дуже боляче, потекла кров, їхні батьки були недалеко, на другому поверсі, то чому ж вони не кричали?

Своїми змученими очима Джон подивився на мене.

— Він сказав одній: «Якщо ти шумітимеш, то я вб’ю не тебе, а твою сестру». А іншій то само сказав. Бачите?

— Так, — прошепотів я. І я справді побачив. Веранда будинку Деттериків у темряві. Вортон нависає над ними, як гуль. Одна з них, може, заплакала, тому Вортон її вдарив, і в неї з носика потекла кров. Ось звідки була більшість бризок на веранді.

— Він убив їх любов’ю, — сказав Джон. — Бо вони любили одна одну. Бачите, як усе було?

Мені відібрало мову, тож я просто кивнув.

Джон усміхнувся. Сльози потекли знову, але він усміхнувся.

— Отак воно кожного дня, — сказав він, — у всьому світові.

А потім ліг і повернувся обличчям до стіни.

Я вийшов на Милю, замкнув його камеру й покрокував до столу чергового. Усе ще почуваючись, немов уві сні. Я зрозумів, що чую думки Брутала — дуже слабкий шепіт, про те, як писати якесь слово. Здається, «здобувати». Він думав: «С перед к, п, т, але перед д має стояти з, таке там холерне правило?» А тоді підвів голову, хотів уже всміхнутися, але від одного погляду на мене усмішка застигла на його виду.

— Поле? — покликав він. — З тобою все добре?

— Так.

І я переповів йому свою розмову з Джоном. Не повністю і, авжеж, не про те, що зі мною зробив його доторк (цього я не розповідав нікому, навіть Дженіс; Елейн Коннеллі буде першою, хто про це дізнається, — якщо, звісно, захоче читати ці останні сторінки після всіх тих початкових). Але я повторив Джонові слова про його бажання піти. Бруталу це наче принесло полегшення, принаймні на дещицю, але я відчув (почув?), як він думає, чи я, бува, не вигадав це, аби заспокоїти його душу. А потім я відчув, як він вирішує повірити, просто тому, що так йому буде трохи легше, коли настане час.

— Поле, що, знову інфекція? — спитав він. — Ти весь розчервонівся.

— Та ні, здається, я в порядку. — Я сказав неправду, але була якась певність у тому, що Джон мав рацію й усе зі мною буде добре. Те поколювання в тілі вже почало вщухати.

— Та все одно, мабуть, тобі не зашкодить піти в кабінет і трохи полежати.

От якраз лежати мені тієї миті хотілося найменше. Сама думка про це здалася такою недолугою, що я ледь не засміявся. Від чого я б не відмовився, то це побудувати собі будиночок, накрити дах ґонтом, перекопати город і засіяти його. І все це — до вечері.

«Отак воно, — подумав я. — Щодня. У всьому світі. Та темрява. У всьому світі».

— Піду краще в адміністрацію, — сказав я. — Треба дещо перевірити.

— Діло твоє.

Я пішов до дверей, відчинив їх, а потім обернувся.

— Ти правильно визначив, — сказав я. — «З-добувати», з перед д. У більшості випадків. Мабуть, у кожного правила є свої винятки…

І я вийшов. Не було потреби озиратися на Брутала, щоб зрозуміти, що він оторопіло витріщається мені вслід.

До кінця зміни я весь час рухався, бо був не в змозі всидіти на місці довше, ніж п’ять хвилин поспіль, — одразу ж підхоплювався. Я сходив в адміністрацію, а потім нарізав кола порожнім тюремним подвір’ям доти, доки у вартових на вежах, певно, не виникла думка, що я збожеволів. Та коли моя зміна добігла кінця, я вже почав потроху заспокоюватися і той шурхіт думок у голові — схожий на шелест опалого листя — майже повністю стишився.

Та на півдорозі додому того ранку відчуття з усією силою повернулися. Так само, як колись — інфекція сечових шляхів. Це змусило мене припаркувати «форд» на узбіччі дороги, вийти з автомобіля й побігти — майже півмилі, спринтерську дистанцію, з опущеною головою й бухканням серця. Дихання вривалося в горло й виривалося з нього, тепле, наче річ, яку ви тримали під пахвою. А потім, нарешті, до мене повернулося відчуття справжньої нормальності. Підтюпцем я пробіг півшляху до того місця, де поставив «форд», і далі вже пішов спокійною ходою. Віддихи парували в прохолодному повітрі. Вже вдома я розповів Дженіс про те, що Джон Коффі готовий, що він хоче піти. Вона кивнула, начебто з полегшенням. Та чи їй справді відлягло на серці? Цього я сказати не міг. Ще шість годин тому чи навіть три я б знав напевно, але вже на той час нічого такого не відчував. І це було добре. Джон усе говорив про те, як він стомився, і тепер я розумів, чому. Будь-хто втомився б на його місці, з таким даром. Будь-кого б це змусило прагнути спокою й тиші.

Коли Дженіс запитала, чого я такий розпашілий і пахну потом, я відповів, що дорогою додому зупинив машину і трохи побігав, добряче побігав. Рівно стільки я їй розповів — але я, може, вже писав про це (забагато сторінок списано, не можу їх усі перегорнути й перевірити). Брехні ми у своєму шлюбі не допускали. Але причини своєї пробіжки я не назвав.

А Дженіс про неї не спитала.

9

Тієї ночі, коли настала черга Джона Коффі пройтися Зеленою милею, грози не було. Надворі панувала цілком природна для наших країв у тридцяті роки

1 ... 106 107 108 ... 118
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Зелена миля», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Зелена миля"