Читати книгу - "Нічний подорожній, Ярослав Гжендович"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Бачив я й напади пустельних колісниць. Вони кидалися, мов скорпіони, виставивши жала. Уперше в житті я почув тоді страшний свист обертових кіс, прикручених до осей коліс. Побачив, як тікає людина, повз яку проноситься колісниця, і як вона на бігу розпадається на шматочки в хмарі крові, що забризкує все навколо. Стіни, бруківку, моє обличчя. Я дивився на це, сидячи за якоюсь бочкою, і відчував, як дощ стікає по моїх щоках разом з його кров’ю і моїми слізьми.
І зовсім несподівано ми побачили Нагель Іфрію. Вогонь Пустелі.
Вона танцювала на кам’яному мосту над каналом. Крутилася, немов веретено, з широко розставленими руками і закинутою назад головою, з якої спав каптур, а червоний переливчастий плащ, як у моєму сні, злітав навколо неї, ніби яскравий сніп або крила комахи. Вона була самим рухом.
По обидва боки від неї сиділи два бойові леопарди, що невпевнено облизувалися і роззиралися навкруги.
Брус схопив мене за комір і затягнув униз за стінку.
— Я повинен побачити її обличчя!
— Осліпнеш! — прошипів він.
Хтось біг уздовж каналу.
Пророчиця зупинилася й відкрила рот, а потім видала страшний високий звук, від якого в мене позакладало у вухах. За мить він стихнув, хоча її рот досі був роззявлений і вона кричала, але її крик я чув уже десь усередині. Я прикрив голову.
Людина, яка щойно бігла, раптово спалахнула, немов її обілляли олією з лампи, і перетворилася на полум’я. Полум’я, що кричало і вигиналося, з вогняними руками і ногами, якусь хвилину воно металося берегом, а потім із шипінням звалилося у воду.
І все ж крізь палахкотіння я побачив її обличчя.
Страшне обличчя чи то жінки, чи то чоловіка, божевільне, з палаючими золотом очима.
Я не осліп — може, тому, що вона не глянула на мене.
А потім вона знову закрутилася, накинула капюшон і розчинилася в темряві вулички, а обидва леопарди побігли за нею.
Я вирвався від Бруса.
— Я міг її вбити, сину Полинника! — гаркнув я. — Я міг закінчити все тут і зараз!
— Ти навіть не встиг би добігти, — сказав він. — Якби її можна було так убити, я сам зробив би це, а потім приніс би тобі її голову. Вже давно.
Ми продовжили продиратися крізь страшне й чуже місто. Бачили, як то тут, то там спалахували пожежі, чули, як гудуть кулі запалювальних снарядів, що вистрілювали одна за одною в небо, та кричать сотні горлянок. Не знаю, як довго це тривало. Не знаю, спав я чи біг наяву.
Нарешті ми дісталися річки.
Це була вже не та напіввисхла річечка, яка перетворилася на ледачий струмочок, що точився крізь багнюку.
Зараз вона була темною спіненою масою, що з плескотом тягнула за собою бочки, сміття, зірвані човни й тіла убитих. Вдалині було видно, як в порту горять, стикаючись, кораблі, було чути відгомін битви.
Брус знайшов якийсь кам’яний сарай із порослим травою дахом і задзенькав ключем, відчиняючи маленькі дверцята. Загуркотів ланцюг. Найближчі будинки стояли тихі й темні, ніби їх мешканці спокійно спали.
Я увійшов, а точніше, заповз усередину, між бекаючими в темряві вівцями, чув хрумкіт, з яким вони жували сухе сіно. Брус розгріб лайно і прілу солому на підлозі, а потім підняв кляпу і раптово занурився кудись під землю. Я поповз слідом, тягнучи обидва кошики, чіпляючись за все підряд ціпком, шурхочучи плащем і раз у раз гублячи капелюх.
Ми йшли кам’яними сходами. Стіни теж були кам’яними і вологими. Кожен крок відбивався від них луною. За мить ми зупинилися. Було темно, але я відчував, що це якийсь великий підвал, в якому стоїть вода. Чув, як зі стелі падають краплі.
Затріщало кресало, потім, мружачись від світла лампи, я побачив орлине обличчя Бруса і його долоні, а за мить — усе приміщення. Воно було досить великим, з дугоподібним склепінням, усю підлогу займав басейн, в якому коливався весловий човен — такий, з яких селяни торгували на річці. Довгий, із дахом, розтягнутим на бугелях від носа, і з квадратним балдахіном на кормі.
— Іди на ніс, пане, — прошепотів Брус. — Ляжеш під полотном і поспиш. Там є сухі ковдри, рушники, навіть їжа і напої. Треба відпочити. Пливтимемо аж до світанку.
— І куди ти хочеш плисти в цьому підвалі?! — запитав я.
— Довірся мені, Арджуку. Попливемо. Поспіши, лампа зараз згасне.
Я зійшов на човен і витягнув ноги. Тканина на носі була натягнута так високо, що там можна було навіть сидіти, не торкаючись головою даху.
Брус відв’язав швартові і взяв весло, що стояло під стіною. Тоді лампа і справді згасла. Темрява, що запала тепер, була ще більш непроглядною, ніж раніше. А потім Брус потягнув за якийсь ланцюг. Пролунало торохкотіння і шум води — перед нами з’явилася щілина, крізь яку увірвалося слабке нічне світло.
Передня стіна підвалу повільно відчинилася, і вода, що заповнювала басейн, із шумом потекла похилим кам’яним, вимощеним квадратними плитами жолобом прямо в річку. Виглядало це як відплив дощових вод. До річки було невисоко і недалеко. Завдяки грозі. Ми спустилися ледве на кілька кроків, і ніс нашого човна вдарився об воду. Двері в кам’яній стіні над річкою раптом зачинилися, тож я не зміг би сказати, де вони знаходяться. Бачив тільки стіну і кущі з травою, що росли
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Нічний подорожній, Ярослав Гжендович», після закриття браузера.