Читати книгу - "Зіграй мою наречену, Холод Влада"

— Надь, сьогодні був останній день, тож ти просто зобов’язана зі мною повечеряти, — Макс, актор що грав мого коханого під час зйомок, усміхнувся.

— Невже ти хочеш, щоб твоя дівчина знов ревнувала? — я усміхнулася.

— Ой, боже збав! Ти пам’ятаєш, як сильно вона накричала на мене того разу? Ну невже вона не розуміє, що без цього навколо фільму не буде достатньо шуму? От твій хлопець... Він же нормально ніби реагує.

— Ніби нормально, — ехом сказала я і вмить посумнішала.

— Сумуєш за ним? — розуміюче перепитав Макс.

— Так, — я кивнула.

— Нічого, вже завтра ми знов будемо в Києві, — він усміхнувся.

— Максе, Надю, давайте сьогодні повечеряємо всі разом? — до нас підійшли інші акторки і актори, що грали ще чотирьох ключових персонажів....

Сьогодні ми всі разом дійсно пішли до ресторанчику. Повечеряли, випили трошки вина.

Та я весь останній день думала лише про Київ... Вже завтра мало відбутися урочисте відкриття мережі Сергія, в  центральному магазинчику з мінікафе. А я встигаю тільки на автопаті.

Знаю, що туди мали приїхати найрідніші. Можливо, Сергій навіть батьків своїх запросив... І Андрія. Вони ж ніби помирилися.

У ресторанчику ми з іншими акторами та акторками згадували різні веселі моменти зі зйомок.

Власне, з київського етапу зйомок, мені більш за все запам’яталося, як дівчата, які мені тоді заздрили, постійно шушукалися і коли я заходила до гримерної, то швидко переставали це робити. Вони думали, що так як я зовсім невідома акторка, то пробилася на роль не завдяки таланту, а завдяки чомусь непристорйному. Але вже ближче до середини зйомок, коли кожна з них пограла зі мною свої ролі, ми знайшли порозуміння.

Дівчата навіть вибачилися. Виявилося, що окрім мене на цю роль також пробувалася головна суперниця моєї героїні. До речі, можливо саме завдяки цьому, наші з нею сцени взагалі стали улюбленими сценами режисера. Він постійно хвалив нас за «правдоподібну, непідробну ненависть в очах».

Мої ж сцени з Максом також вийшли на славу добрими. Кожен раз, коли ми цілувалися в кадрі(а це відбувалося аж п’ять разів), я прикривала очі і уявляла, що мене цілує Сергій.

Сергій, авжеж, знав, що ми граємо в мелодрамі і що там будуть поцілунки. Але нічого мені не говорив... Він так сильно любить мене. Він знає, що мені, як актрисі кіно, ще не раз доведеться зіграти закоханість в якогось хлопця.

Однак гра — це гра, а життя — це життя. А я все ж таки професіонал і буду й надалі йти до своєї мети. Я хочу грати різні ролі і я впевнена, що Сергій завжди підтримає мене.

***

Коли вийшла у вестибюль аеропорту, то одразу побачила його. Сергій стояв з величезним букетом червоних троянд, прямо як тоді, під театром. Я підбігла до нього, відпустила чемодан і обійняла його за шию, після чого сама торкнулася губами його губ, прикриваючи очі.

Я так скучила за ним. Це не передати словами...

Коли ми розірвали поцілунок, то я знов відкрила очі і наші погляди зустрілися.

— Я скучила, — таки сказала йому я.

— Я теж, — відповів він.

— Як пройшло відкриття?

— Метушливо, — він усміхнувся. — І ще нічого не закінчилося, бо в нас автопаті.

— Авто- що? — перепитала його я.

— Вечірка після вечірки, але там тільки свої, туди всі приїхали...

Сергій забрав мою сумку і ми пішли на вихід.

— Але ж я зовсім не готова...

— Я розумію, що ти з дороги, але часу дійсно нема, — сказав він. — Та й виглядаєш ти прекрасно, — він усміхнувся. — Тож я б хотів щоб ми одразу поїхали туди.

— Ну раз ти так говориш... Добре, — я кивнула.

Коли ми сіли в машину я дістала косметику, почала прямо на ходу щось підправляти.

— До речі, а хто ті «свої»? — запитала я Сергія. — Я ж тут нікого не знаю...

— Приїхали наші родичі і друзі з Харкова і з Києва авжеж, — він усміхнувся, але дивився вперед, на дорогу.

Доїхали ми доволі швидко.

Я авжеж і до цього бачила це місце по вайберу, але вживу... Вживу все було інакше.

Перший магазинчик мережі в Києві віднізнявся від того, що було в Харкові. Сергій додав зону для дегустацій зі столиками, тому сам магазин був набагато більший ніж його харківські попередники.

Коли ми пройшли до столиків, я спочатку з усіма привіталася а потім  мало не розплакалася...

Тут були Герман з Алею, Андрій з Катею, батьки Сергія і навіть... Всі вони виглядали такими щасливими, такими щирими... Але на очі наверталися сльози щастя не тільки від цього...

— Мамо, як... — я підійшла до мами.