Читати книгу - "Мандри убивці, Робін Хобб"

Прочани висідали з фургона, я допомагав Кеттл спуститися вниз, коли двері знову відчинилися. Гнучка молода жінка з гривою рудого волосся ввірвалася досередини. Стала перед Ніком — руки в боки, стиснуті кулаки.

— Хто ці люди і навіщо ти їх сюди привів? Що доброго у криївці, про яку знає пів околиці?

Нік передав коня комусь зі своїх людей, обернувся до рудоволосої. Не кажучи й слова, обійняв її за плечі та поцілував. Але за мить вона його відштовхнула.

— Що ти собі…

— Вони добре заплатили. Мають власні харчі, можуть тут переночувати. Завтра рушать у Гори. Там, на верховинах, усім байдуже, хто ми і що робимо. Немає жодної небезпеки, Тел, ти надто переймаєшся.

— Мушу перейматися за двох, бо ти й не знаєш, що це таке. Я наготувала їжу, але на такий гурт її замало. Чого ти не послав птаха, щоб мене попередити?

— Я посилав. Він не прилетів? Мабуть, його затримала хуртовина.

— Ти завжди так кажеш, навіть коли й не думав це робити!

— Та заспокойся, жінко. Я маю добру звістку. Повернімось до тебе в дім і порозмовляймо.

Коли вони виходили, Нік невимушено обійняв її за стан. Завдання розмістити нас дісталося його людям. Там була солома, щоб спати, вдосталь місця для всіх. Надворі криниця з корбою та відром для води. В одному кінці стодоли — невеликий камін. Страшенно димів, але годився, щоб приготувати їжу. Тепла в стодолі не було, тільки й того, що краще, ніж просто неба. Та ніхто не скаржився. Нічноокий зостався за дверима.

У них тут у загорожі повно курчат, — сповістив він мене. — І ще є голуб’ятня.

Не чіпай їх, — перестеріг я його.

Старлінг поривалася було вийти з Ніковими людьми, що йшли до будинку, але вони зупинили її біля дверей.

— Нік казав, що вночі всі ви мусите зоставатися тут, усередині. — Чоловік кинув мені промовистий погляд. — Зараз наносіть води, бо, вийшовши, ми засунемо двері. Щоб краще захищали від вітру.

Це пояснення нікого не обурило, і ніхто не висловив свого сумніву. Контрабандист, очевидячки, вирішив: що менше ми знаємо про його криївку, то краще. Це зрозуміло. Замість нарікати, ми взялися набирати воду. За звичкою, я наповнив жолоб для коней. Витягуючи п’яте відро, міркував, чи відучуся колись насамперед піклуватися про тварин. Зате прочани подбали про власну вигоду. Невдовзі я почув запах їжі, що варилася на вогнищі. Ну що ж, у мене було в’ялене м’ясо та сухарі. Цього вистачить.

Ти міг би пополювати зі мною. Тут є здобич. Влітку тут був город, кролики досі прибігають за бадиллям.

Нічноокий розлігся біля курника, між передніми лапами — скривавлене кроляче тільце. Їв, не спускаючи очей із засипаного снігом городу, — чекав іншої здобичі. Я поквапом пережовував шматок в’яленого м’яса, громадячи тим часом солому для постелі Кеттл у стійлі за переділкою її коня. Саме розстелив там їй покривало, коли вона повернулася, несучи з собою чайник.

— Хто тебе приставив до моєї постелі? — зажадала вона. Коли я набрав повітря, щоб відповісти, додала: — Ось тобі чай, як маєш власний кухлик. Мій у торбині на візку. Ще там трохи сиру та сушених яблук. Принеси це для нас, от молодець!

Роблячи це, я почув голос Старлінг і гру на арфі. Не сумнівався, що вона наспіває собі на вечерю. Що ж, саме так і роблять менестрелі, навряд чи вона зостанеться голодною. Я приніс Кеттл її торбину, а вона вділила мені чималу пайку, собі ж узяла зовсім мало. Ми сиділи на покривалах і їли. Під час трапези вона постійно на мене поглядала й нарешті заявила:

— У твоїх рисах є щось знайоме, Томе. Чи ти казав, з якої частини Баку походиш?

— З міста Баккіпа, — не замислюючись, відповів я.

— Ах. І хто ж твоя мати?

Я завагався, а тоді випалив:

— Сал Флатфіш.

У неї було багато дітей, їх стільки бігало Баккіпом, що, мабуть, когось із них таки звали Томом.

— Тобто Камбала? Це ж рибальське прізвище, чи не так? І як це син жінки-рибалки став вівчарем?

— Мій батько пастушив, — вигадав я. — Ми займалися то тим ремеслом, то цим і якось давали собі раду.

— Бачу. І батьки навчили тебе бути чемним з літніми жінками. І ще ти маєш дядька в Горах. Напрочуд дружна сім’я.

— Він замолоду рушив у мандри, то й осів там. — Від такої пильності мене ледь не кинуло в піт. Здається, вона це помітила. — А що ви казали про ту частину Баку, звідки походить ваша сім’я? — зненацька спитав я.

— А я нічого не казала, — з легкою посмішкою відповіла Кеттл.

Раптом біля дверець стійла з’явилася Старлінг. Присіла на них, схилилася.

— Нік стверджує, що за два дні ми переправимося через ріку, — втішила вона мене.

Я кивнув, але нічого не відповів.

Менестрелька встала, обійшла довкола стійла і кинула свій клунок поруч із моїм. Наче так і треба. Потім усілася, спершись на свою поклажу, з арфою на колінах. Повела далі:

— Там, біля каміна, дві парочки сваряться-чубляться. До їхнього дорожнього хліба потрапило трохи води, а все, що вони можуть надумати, — це гарикатися, хто в цьому завинив. Одна дитина хвора і блює. Бідне маля. І чоловік, який так розсердився через промоклий хліб, каже, що годувати хвору дитину — тільки переводити харчі. Хай спершу видужає.

— Це, либонь, Раллі. Більшого скнари й заводіяки я ніколи не зустрічала, — з серцем сказала Кеттл. — А хлопчик — Селк. Відколи ми покинули Чалсед, він раз у раз нездужає. Не інакше, вже й раніше хворів. Думаю, мати вважає, що святиня Еди може його зцілити. Хапається за соломинку, але має для цього золото. Чи, радше, мала.

Вони обидві зайнялися плітками. Я скулився у своєму кутку, прислухався у пів вуха і дрімав. «Два дні до річки», — потішав я себе. А скільки ще до Гір? Перебив їхню розмову, щоб спитати Старлінг, чи вона знає.

— Нік казав, що наперед не визначиш, усе залежить від погоди. Та він запевнив, що не треба цим перейматися.

Її пальці ліниво бігали по струнах арфи. Майже відразу ж біля дверцят стійла з’явилося двоє дітей.

— Ти співатимеш знову? — спитала дівчинка.

Це була дитина, худа й вертка, як веретено, літ шести, у дуже поношеній сукенці. У волоссі застрягли соломинки.

— А ви б хотіли?

Замість відповіді, діти аж підскочили й сіли обабіч неї. Я думав, що Кеттл нарікатиме на таке вторгнення, але вона не сказала нічого, навіть коли дівчинка всілася просто перед нею. Натомість своїми покрученими старечими пальцями почала вибирати соломинки з волосся дівчати. Вона була темноокою, в руках стискала лялечку з вишитими очима та ротом. По тому, як вона усміхнулася Кеттл, я зрозумів, що вони давно знайомі.

— Заспівай про бабцю та її свиню, — попрохав Старлінг