Читати книгу - "Останній дон"

Всі в кімнаті розслабилися, напруженість в одну мить спала, всі, крім Данте, були задоволені таким рішенням. І всі погоджувалися з доновим прокльоном, що сенаторові слід би переселитися ближче до пекла.

Тільки Данте, виглядало на те, не погоджувався.

— Надто ти відважний, щоб звати мене різником, — кинув він Піппі. — А сам ти хто такий, задрипаний флорентійський соловейку?

Вінсент і Петі розсміялися. Дон докірливо похитав головою.

— Ще одна справа, — сказав він. — Гадаю, що нам слід підтримувати всі наші стосунки з сенатором. Я не шкодую йому тих зайвих п'яти мільйонів, та сприймаю за образу, якщо він думає, ніби ми вбили б президента нашої країни заради успіху підприємницьких задумів. Яку ще рибку збирається він сам при цьому підсмажити? Якої власної вигоди він вишукує? Він намагається нами маніпулювати. Кроссе, коли він буде в твоєму готелі, не шкодуй йому маркерів. Подбай, щоб він приємно провів час. Ця людина надто небезпечна, щоб мати її за ворога.

Все стало на свої місця. Кросс вагався, чи торкатися ще однієї делікатної проблеми. Та все одно розповів історію про Дію Вацці та Джіма Лоузі.

— Всередині «родини» може бути інформатор, — зробив він висновок.

— Твоя операція, твоя й проблема, — холодно кинув Данте.

Дон рішуче похитав головою.

— Інформатора бути не може, — сказав він. — Детектив на щось випадково наткнувся і хоче хабаря, щоб відчепитися. Джорджіо, займися цим.

— Це ще п'ятдесят тисяч, — скривився Джорджіо. — Кроссе, ти все заварив. Тобі слід заплатити із свого готелю.

Дон знову припалив сигару.

— А тепер, позаяк всі ми зібралися разом, є ще якісь проблеми? Вінсенте, як там твої ресторани?

Гранітне Вінсентове обличчя пом'якшало.

— Я відкриваю ще три, — сказав він. — Один у Філлі, один у Денвері і ще один у Нью-Йорк-Сіті. Всі вищої категорії. Ти не повіриш, тату, що я беру по шістнадцять доларів за тарілку спагеті. Коли ми готуємо самі, то собівартість, я підраховував, по півдолара за порцію. Як не старався, ніяк не виходило нарахувати більше. Додав туди навіть вартість часнику. А за фрикаделі, я — єдиний італійський ресторан вищої категорії, де подають фрикаделі, сам не знаю чому, дають по вісім доларів. І за навіть не дуже великі. Мені вони обходяться в двадцять центів.

Він продовжував би й далі, але дон його урвав, обернувшись до Джорджіо і спитавши:

— Джорджіо, як там справи на Уолл-стрит?

— І вгору, і вниз, — обережно відповів Джорджіо. — Але комісійні від перекупництва такі ж добрі, як у вуличних лихварів, якщо збити піну як слід. І не загрожують ні неплатники, ні тюрма. Нам слід забути про всі інші наші справи, хіба що за винятком азартних ігор.

Донові було радісно чути ці декламації, успіх у легітимному світі грів йому душу.

— А твій, Петі, будівельний бізнес? — за чергою опитував він. — Чув я, недавно у тебе були невеличкі ускладнення...

Петі стенув плечима.

— У мене більше замовлень, ніж я спроможний подужати. Всі щось будують, а з будівництвом автострад звертаються тільки до нас. Всі мої солдати на платіжні і непогано заробляють. Але на минулому тижні з'являється на мій найбільший будівельний майданчик якийсь чорнодупий «баклажан». А за ним ще із сотню чорношкірих з різними плакатами про громадянські права. Ну я запрошую його в свій кабінет, і тут його раптом хоч на хліб намазуй. Від мене вимагалось тільки наймати на роботу десять відсотків чорношкірих, а йому під столом підсунути двадцять тисяч.

— Тобто нас шантажують? — хихикаючи, спитав Данте, його наче залоскотало. — Нас — Клерікуціо?

— Я намагався міркувати так, як тато, — вів далі Петі. — Чому б їм також не заробляти на життя? Дав тому «баклажанові» його двадцять тисяч і погодився брати на роботу п'ять відсотків.

— Ти слушно вчинив, — похвалив дон. — Не дав дрібній проблемі перерости у велику. А хто такі Клерікуціо, щоб не робити свого внеску в поступ інших і в розвиток самої цивілізації?

— Я б того чорного сучого сина убив, — не вгавав Данте, — а тепер він унадиться за все більшим.

— І ми дамо йому більше, — сказав дон. — доки все триматиметься в рамках глузду. А які в тебе клопоти? — звернувся дон до Піппі.

— Ніяких, — відповів Піппі. — Хіба що тепер «родина» майже не проводить операцій, і я залишився без роботи.

— Такий твій талан, — сказав дон. — Ти доволі важко напрацювався. Ти уник багатьох небезпек, а тепер насолоджуйся розквітом своєї мужності.

Данте не чекав, коли його спитають.

— Я все на тій же посудині, — сказав він донові. — Ще замолодий, щоб іти у відставку.

— Грай у гольф, як і всі брульйоне, — сухо порадив дон. — І не переймайся, життя завжди має напоготові і роботу, і проблеми. А допоки наберися терпіння. Боюся, що твій час настане. Так само, як і мій.

Розділ 14

Вранці, в день похорону Елі Мерріона, Боббі Бенц репетував, звертаючись до Скіппі Дієра:

— Це справжнє божевілля! Саме звідси всі біди в кіно! Як ви могли таке допустити? — Він розмахував перед носом у Дієра пакою паперів.

Дієр узяв папери в руки і зазирнув у них. Це були документи на відрядження на кінозйомки в Римі.

— Ну? І що тут не так? — спантеличено запитав Дієр.

Бенц несамовитів.

— Усій знімальній групі на рейс до Рима беруть перший клас... виконавцям, епізодистам, нещасним камейникам, реквізиторам, стажистам. Один-єдиний виняток! І знаєте хто? Службовець бухгалтерії «Лоддстоуна», якого ми посилаємо для контролю над видатками. Він летить економічним класом.

— Еге ж, ще раз: і що з того? — знову спитав Дієр.

Бенц дещо стишив гнів праведний:

— А в кошторисі передбачено організувати школу для дітей усіх, хто зайнятий у фільмі. Також у кошторис внесли оренду яхти на два тижні. Я ще раз уважно перечитав сценарій. Там дванадцять акторів та актрис, які, мабуть, по дві чи три хвилини з'являються на екрані. Зйомки на яхті триватимуть лише два дні. Тепер поясніть мені,