Читати книгу - "Ганнібал"

В останній момент доктор Лектер дістав із теплої посудини столове срібло, і коли Старлінг торкнулася прибору, то відчула, що руків’я ножа пашить гарячковим жаром.

Доктор Лектер розлив у келихи вино й подав Старлінг на закуску невеличкий amuse-gueule[157] — єдину устрицю з річки Белон зі шматочком ковбаси, а тоді присів на своє місце з винним бокалом, аби насолодитися виглядом Кларіс за святковим столом.

Він точно вгадав висоту підсвічників. Вогники вигідно підсвічували її декольте, і не було потреби стежити за рухами, щоб не обпалити рукави.

— Що в нас на вечерю?

Лектер притис до губів палець:

— Ніколи того не питай, не псуй сюрприз.

Вони говорили про заточку воронячого пір’я та ефект, який вона справляє на голос клавесина, і на секунду Старлінг пригадала ворону, що колись давно грабувала робочий візочок матері на мотельному балконі. Вона відсторонено постановила, що цей спогад не має заважати такому чудовому дозвіллю, і силою волі відігнала його геть.

— Зголодніла?

— Так!

— Тоді берімося до першої страви.

Доктор Лектер переніс тацю з кухонної шафи на стіл біля свого обіднього накриття, підкотив ближче візочок із начинням. Ось його сковорідки, пальники та спеції в маленьких скляних баночках.

Він запалив вогонь і кинув у сковорідку fait-tout добрячий шмат вершкового масла з французької Шаранти, а тоді взявся його розмішувати й витоплювати, аби вершковий жир набув коричневого кольору й утворився beurre-noisette[158]. Коли воно стало брунатним, мов ліщина, доктор переставив сковорідку на триніжок.

Він усміхнувся до Старлінг, показавши напрочуд білі зуби.

— Кларіс, ти пам’ятаєш, що я казав тобі про приємні та неприємні ремарки, про фрази, які в певному контексті можна сприймати з гумором?

— Масло пахне пречудово. Так, пам’ятаю.

— А пам’ятаєш, кого ти бачила в дзеркалі, якою непереможною була та жінка?

— Докторе Лектер, якщо не заперечуєте, то мушу зауважити, що наша розмова починає нагадувати діалоги Діка і Джейн[159]. Я все прекрасно пам’ятаю.

— Добре. На першу страву до нас приєднається містер Крендлер.

Доктор Лектер прибрав зі стола величезну ікебану й переставив її на кухонну шафу.

Заступник помічника Генерального прокурора Пол Крендлер власною персоною сидів за столом на міцному дубовому кріслі. Крендлер широко розплющив очі та роззирнувся.

На ньому була спортивна головна пов’язка й гарний похоронний смокінг зі вшитою сорочкою і краваткою. Костюм був розрізаний на спині, і доктор Лектер зміг заправити по боках тканину так, аби вона прикривала довгі смуги липкої стрічки, якою Крендлер був прив’язаний до сидіння.

Очі Старлінг трохи звузилися, губи майже непомітно стулились — інколи її обличчя набувало такого виразу на стрільбищі.

Тепер доктор Лектер узяв із шафи срібні щипці й відліпив із рота Крендлера скотч.

— І знову доброго вечора, містере Крендлер.

— Доброго вечора.

Крендлер наче був не при собі. На столі перед ним стояла маленька супниця.

— Не бажаєте привітатися з міс Старлінг?

— Привіт, Старлінг, — пожвавішав Крендлер. — Завжди хотів подивитися, як ти їси.

Старлінг оцінювала його здаля, споглядала як те мудре, старе люстро.

— Вітаю, містере Крендлер, — промовила вона й перевела погляд на доктора Лектера, який чаклував над сковорідками: — Як ви так його піймали?

— Наразі містер Крендлер має їхати на одну важливу нараду, де вирішуватиметься його майбутнє на політичній арені, — відповів доктор Лектер. — Його запросила Марґо Верджер на знак подяки за одну мою послугу. Таке собі quid pro quo[160]. Містер Крендлер майже добіг до злітного майданчика в парку Рок-Крік, аби сісти у Верджерів гелікоптер. Натомість вирушив зі мною в невеличку подорож. Не хочете прочитати молитву перед їжею, містере Крендлер? Містере Крендлер?

— Молитву? Гаразд, — Крендлер заплющив очі. — Отче Небесний, дякуємо Тобі за милість, якою Ти нас обдарував, і звертаємо до Тебе хвалу свою. Старлінг уже настільки доросла дівчинка, аби трахатися зі своїм батьком, навіть за мірками непотребу з Півдня. Прошу, пробач її за це й пристав до мене на служіння. В ім’я Ісуса, амінь.

Старлінг відзначила, що протягом молитви доктор Лектер набожно примружив очі. Вона почувалася спокійною та гострою на язик.

— Поле, можу зізнатися, що навіть апостол Павло не сказав би краще. Він також ненавидів жінок. Треба було назвати його не Павлом, а Падлом.

— Цього разу ти перевершила сама себе, Старлінг. Ти ніколи не вгамуєшся.

— То ви вплели в молитву запрошення на роботу? Уперше чую таку тактовну пропозицію.

— Я збираюся в Конгрес, — сказав Крендлер і огидно посміхнувся. — Приходь у передвиборний штаб, знайду тобі якесь заняття. Можеш працювати секретаркою. Вмієш друкувати й підшивати справи?

— Звісно.

— Під диктовку зможеш записувати?

— Я користуюся програмою для розпізнавання мовлення, — сказала Старлінг і продовжила розсудливим тоном: — Перепрошую, що порушую за столом професійні питання, проте мені здається, що красти в Конгресі вам не стане кмітливості. Другорядні розумові здібності не покриють брудні ігри. Ви б довше протягли на побігеньках у якогось великого шахрая.

— Не чекайте на нас, містере Крендлер, — припросив доктор Лектер. — Скуштуйте трохи бульйону, доки він не охолов.

Він підняв до рота Крендлера накриту кришкою супницю з соломинкою. Крендлер скривив міну:

— Суп якийсь несмачний.

— Власне, це радше настоянка з петрушки й тимʼяну, — сказав доктор, — і приготована вона скоріше для нашої вигоди, аніж для вашої. Зробіть іще пару ковтків, хай кров рознесе її організмом.

Старлінг, вочевидь, щось зважувала, бо тримала долоні на кшталт шаль на Терезах Правосуддя.

— Знаєте, містере Крендлер, щоразу, як ви на мене напускалися, мене діймало відчуття, що я на це чимось заслужила, — вона розважливо погойдала долонями, мов перекидала в руках слінкі[161]. — Проте я на це не заслуговувала. Щоразу, як ви лишали в моїй справі негативний відгук, я опиралась і водночас продовжувала шукати в собі вади. Сумнівалася в собі, намагалася задовольнити той нав’язливий голос, який твердив, що Таткові видніше. Але вам не видніше, містере Крендлер. Ви взагалі нічого не бачите.

Старлінг зробила ковток чудового білого бургундського та заговорила до доктора Лектера:

— Надзвичайний смак. Але, певно, слід уже зняти його з льоду.

Вона знову повернулася обличчям до гостя, мов уважна господиня:

— Ви назавжди залишитеся… тупаком, не вартим уваги, — мовила вона м’яким тоном. — І годі розмовляти про вас за цим прекрасним столом. Ви —