Читати книгу - "Хранителька темряви, Поліна Ташань"

— Анабель, тобто, як ми зрозуміли, замаскований вбивця казав, що її вбили глибокою ілюзією у її кімнаті. Мабуть, вона там.

— Ясно. — Гвардієць опустив очі, думаючи. — Я повідомлю дядькові, щоб він підняв варту, а ви передайте це все директорці. — Він перевів погляд на Радея. — Збігай до спальні Синтії, але обережно: може бути пастка. Не ризикуй зайвий раз. Це проблеми Дараган, а не наші.

— Ще він говорив, щоб ми його не шукали, бо він вже втік, — додала Люсі, поки гвардійці ще не пішли.

Її слова змусили їх на мить зупинитися, але, перезирнувшись, вони все одно вирушили в коридор.

Елізабет тим часом зо сміху захлеснулася чаєм, і попри те вичавила з горла:

— Біжить, аж п’ятки світяться.

Прагнула вона того чи ні, а вся увага людей у кімнаті перекинулася на неї.

— Якщо ти щось знаєш, озвуч нам свої думки, — попросив Арон, хоч міг і наказати.

Прочистивши горло, вона підняла очі на нього й почала:

— Я думаю про те, що в темниці спати холодно. — Вона знову засміялася, крутячи на столі ложку. — А, якщо серйозно, я просто захоплююсь вашим вбивцею. Так красиво прибрати двох нестерпних гадів і не лишити ж, курва, жодного сліду. Ви в житті не зрозумієте, хто це, поки він сам вам не покаже. Хіба не фантастично?

— Вона гадки не має, — переклала Люсі, дивлячись на сестру. — Просто глузує з нас. 

— Можливо. — Вона стенула плечима, не заперечуючи. — Але я точно можу сказати, що якщо він вас не вбив у штабі, то напевно й не збирається. Як говорять, ключник, який прикінчив моїх ворогів, — мій улюблений друг.

— Так не говорять, — обізвався Генрі, — проте я згоден з шибайголовою. Думаю, це особистий ворог Деміана. Імовірно, з його ближнього кола, бо вони майстри одного роду, він розумівся на його родині й знав про складнощі стосунків Деміана з Вільгельмом. А це дозволяє мені заявити… — Він зробив паузу, розмірковуючи. — Що я не маю жодних версій.

Усі замовкли, поринувши у власні роздуми. Джейн від безкорисності продовжила пити чай.

— Це може бути якості пов’язано з моїми ілюзіями? — припустила Анабель. — Заклята маска, камінь Адама чи ще щось. Просто сьогодні від смерті в ілюзії мене врятувала купа незабудок, а ці ж квіти я бачила в першому видінні.

— Їх могла намалювати твоя уява, — сказав Арон. — Або ні, якщо цей заклинач так турбується про деталі, що навмисно зробив квітами саме незабудки. Я більше схиляюся до першого.

— Навіть якщо вони пов’язані, це нам навряд чи щось дасть, — додав Генрі. — Всі люди з твоїх видінь вже мертві.

Після цього вони знову замовкли, але тиша тривала недовго, бо до них прибіг Радей.

— Вона справді мертва, — говорив він, важко дихаючи. — Лежить на підлозі в кімнаті. Було зачинено, тож мені ще й довелося вибити двері. Крові немає, інших слідів чужого втручання також. Там зараз лишився Містер Мортімер, а нам наказав хутко кликати директорку.

Анабель вмить підвелася з крісла.

— Ось тепер нам точно потрібно до Дараган!