Читати книгу - "Відьмак. Володарка Озера"

знає, що королі та імператори як воюють, то в ненависті своїй такі затяті, що якби могли, якби мали на те сили, то повбивали б один одного. Перестали вбивати й замість того сіли за круглий стіл? Значить, не мають уже сил. Є вони, значить, кажучи по-простому, безсилими. А з безсилля того випливає, що жодні збройні не нападуть на двір простої людини, не заб’ють, не скалічать, не спалять будівель, не заріжуть дітей, не зґвалтують дружину, не поженуть у неволю. Ні. Замість того зібралися в Цінтрі та ведуть перемовини. Радіймо!

Ельф поправив палкою поліно у вогнищі — те стрелило іскрами — і глянув на пілігрима скоса.

— Навіть людина проста, — сказав, не приховуючи сарказму, — навіть обрадувана, та що там, навіть в ейфорії, має розуміти, що політика — це також війна, тільки ведуть її трохи по-іншому. Мала б вона розуміти й те, що перемовини наче торгівля. Мають схожий саморозгінний механізм. Виторгувані успіхи окуповуються поступками. Тут отримаєш, там втратиш. Інакше кажучи, щоб одні могли бути куплені, інші мусять бути продані.

— Справді, — промовив за хвилину пілігрим, — це настільки просте й очевидне, що зрозуміє кожна людина. Навіть дуже проста.

* * *

— Ні, ні й ще раз ні! — гарикнув король Генсельт, гепаючи обома кулаками об стіл так, що аж перекинувся бокал і підскочили каламарі. — Жодної дискусії на цю тему! Жодних торгів у цій справі! Кінець, край, deireadh!

— Генсельте, — промовив спокійно, тверезо й дуже примирливо Фольтест. — Не ускладнюй. І не компрометуй нас своїми криками перед його превосходительством.

Шілярд Фітц-Естерлен, переговірник із боку імперії Нільфгард, уклонився з фальшивою усмішкою, що мала промовляти, що вибрики короля Кедвену його ані непокоять, ані займають.

— Ми домовилися з Імперією, — продовжував Фольтест, — а між собою починаємо раптом гризтися, наче пси? Сором один, Генсельте.

— Ми домовилися з Нільфгардом у справах настільки важких, як Дол Анґра й Заріччя, — відізвався начебто неохоче Дійкстра. — Глупо було б…

— Звільніть мене від такого роду зауваг! — заричав Генсельт, цього разу так, що не кожен буйвол міг би з ним змагатися. — Звільніть мене від такого роду зауваг, особливо від різної масті шпигунів! Я, сука, король!

— Та це навіть видно, — пирхнула Мева. Демавенд, відвернувшись, дивився на гербові щити на стінах зали, легковажно всміхаючись, начебто це не його королівство зараз було на кону.

— Досить, — просопів Генсельт, повівши навколо диким поглядом. — Досить, досить, богами клянуся, бо в мене кров закипить. Сказав же я: ані п’яді землі. Жодних, жоднісіньких ревіндикацій! Не погоджуюся на зменшення мого королівства навіть на п’ядь, навіть на півп’яді землі! Боги вручили мені честь Кедвену, і богам одним я її можу віддати! Долина Марки — то земля наша… того… ети… ет… етнічно. Долина Марки споконвіку належить Кедвену…

— Верхній Едірн, — знову відізвався Дійкстра, — належить Кедвену від минулого літа. Точніше — від двадцять четвертого липня минулого року. Від миті, коли вступив туди кедвенський окупаційний корпус.

— Прошу, — сказав не запитуваний про те Шілярд Фітц-Естерлен, — аби було запротокольовано ad futuram rei memoriam[36], що імперія Нільфгард не мала нічого спільного з тією анексією.

— Окрім того, що саме в той час вона грабувала Венґерберг.

— Nihil ad rem[37]!

— Правда?

— Панове! — сказав Фольтест.

— Кедвенська армія, — відкашлявся Генсельт, — вступила до Нижньої Марки як визвольна! Моїх солдатів вітали там квітами! Мої солдати…

— Твої бандити, — голос короля Демавенда був спокійним, але з обличчя його було зрозуміло, скількох зусиль коштує збереження спокою. — Твої розбійники, які увірвалися до мого королівства розбійницькою гассою, убивали, ґвалтували й грабували. Панове! Ми зібралися тут і радимося понад тиждень, радимося, як має виглядати подальше обличчя світу. Боги, чи повинно воно виглядати як обличчя злочину та грабіжництва? Чи має бути збережений бандитський статус-кво? Чи пограбоване добро має залишитися в руках горлоріза й грабіжника?

Генсельт схопив зі столу мапу, роздер її різким рухом і кинув у бік Демавенда. Король Едірну навіть не ворухнувся.

— Моє військо, — гарчав Генсельт, а обличчя його набуло кольору доброго старого вина, — здобуло Марку в нільфгардців. Твого гідного лише спомину королівства вже тоді не існувало, Демавенде. Скажу більше: якби не моє військо, ти й сьогодні не мав би жодного королівства. Хотів би я побачити, як ти без моєї допомоги проженеш Чорних за Яругу та Дол Анґра. Тож невеликим перебільшенням буде твердження, що ти є королем із моєї ласки. Але тут моя ласкавість закінчується! Сказав я, що не віддам навіть п’яді своєї землі. Не дозволю зменшити моє королівство.

— Як і я — моє! — Демавенд підвівся. — Тож ми не домовимося!

— Панове, — раптом примирливо сказав Цирус Геммельфарт, ієрарх Новіграда, який доти дрімав. — Напевне, можливий тут якийсь компроміс…

— Імперія Нільфгард, — відізвався знову Шілярд Фітц-Естерлен, який любив втручатися ні в п’ять, ні в десять, — не прийме жодного миру, який став би шкідливим для Країни Ельфів у Дол Блатанна. Якщо це необхідно, я знову зачитаю панам зміст меморандуму…

Генсельт, Фольтест і Дійкстра пирхнули, але Демавенд глянув на імператорського амбасадора спокійно й майже доброзичливо.

— Для загального блага, — заявив, — і для миру визнаю автономію Дол Блатанна. Але не як королівства, а лише як князівства. Умовою є те, щоб княгиня Еніда ан Гленна склала мені ленну клятву й зобов’язалася прирівняти людей та ельфів у правах і привілеях. Готовий я на те, як уже сказав, pro publico bono[38].

— Ото, — сказала Мева, — слова справжнього короля.

— Salus publica lex suprema est[39], — сказав ієрарх Геммельфарт, який уже якийсь час вишукував можливість похвалитися знанням дипломатичного жаргону.

— Утім, я додам, — продовжував Демавенд, дивлячись на набурмосеного Генсельта, — що поступка стосовно Дол Блатанна не є прецедентом. Це єдине порушення інтегральності моїх земель, на яке я погоджуюся. Жодного іншого розподілу чи захоплення я не визнаю. Кедвенська армія, що вторглася в мої кордони як агресор і загарбник, має протягом тижня покинути безправно окуповані фортеці та замки Верхнього Едірну. Це умова моєї подальшої участі в перемовинах. А оскільки verba volant[40], то мій секретар додасть до протоколу офіційну заяву з цього питання.

— Генсельте? — Фольтест глянув на бороданя вичікувально.

— Ніколи! — заревів король Кедвену, перекидаючи стілець і стрибаючи, наче вжалений шершнями шимпанзе. — Ніколи я не віддам Марки! Через мій труп! Не віддам! Ніщо мене до того не змусить! Жодна сила! Жодна, сука, сила!

І щоб довести, що він також чогось навчався й не в сороки з-під хвоста випав, гарикнув:

— Non possumus[41]!

* * *

— От я йому дам