Читати книгу - "Твердиня"

Ломбарді. Пілоти, я підозрюю, «котуються» трохи вище, бо Віктор — єдиний, хто, крім стрільців, не носить браслет з локатором. Над усіма ними стоять четверо ґевалів, колишні найманці з приватної компанії «Blackwater», місцева версія ЦРУ: вони стежать, щоб ніхто не звалив, не базікав зайвого і не зв’язувався із зовнішнім світом. По суті ці хлопці наділені необмеженою владою. Головний над усіма — Джейсон Х’юз-Коулман. Перуанці на чолі з Кіспе є чимось на кшталт автономії. Мені здається, вони лише формально підпорядковуються Х’юз-Коулману, хоча, як і інші мешканці Паїтіті, не можуть самовільно покидати проект, — Сьома уважно слідкував, як Левко водить пальцем по намальованій від руки схемі. — Індіанці повний день на роботі, ночують у бараках, що на схід від пірамід. Двоє бійців Кіспе безупинно — і вдень, і вночі — несуть вахту на верхній терасі. Обидва озброєні АКМ. Патрулі змінюють один одного кожні вісім годин: о 12:00 дня, о 20:00 вечора і о 4:00 ранку. Один вартовий перебуває в східній частині тераси, наглядаючи за спуском у катакомби і (гадаю, це головне) за радаром. Другий сидить на західній частині — сторожить вертольоти й ангари. Амаро Кіспе, перуанці, що не стоять на чатах, стрільці Джейсона й науковці ночують у Твердині. Єдиний, хто нагорі протягом ночі (крім мачігуенга і вартових), — це Джейсон. Він живе в хатині, в якій ти мав приємність побувати. Загалом сорок — шість чоловік… не рахуючи нас, звісно.

— Звідки ти все це знаєш? — не зміг стримати подиву Семен.

— Я не б’ю байдики, поки дехто обтирає павутиння в підземеллі і студіює довідники з фізики.

— Ти нарвешся. За нами спостерігають.

Левко скривився:

— Це мені говорить людина, котра, ні з ким не порадившись, полізла у катакомби і щойно провела півгодини віч-на-віч із психом, який тут усім заправляє?

Росіянин прикусив губу:

— О’кей, що ти хочеш від мене?

— Допоможи нейтралізувати їх усіх. — Левко ненавидів себе за благальні нотки, що плакучою скрипкою полискували у голосі. — Весь гарнізон. Хоча б на годину. — Без Сьоми йому не впоратися.

Семен несвідомо замотав головою з боку в бік.

— Ти думаєш, це так просто?

Не встигли слова випурхнути з рота, як хлопець уже перебирав у голові варіанти «нейтралізації», розмірено, по-шаховому розкручуючи стратегії на багато ходів уперед. «Теоретично стрільців і перуанців можна заблокувати у підземеллі… вони поза грою…. вчених можна не брати до уваги… як і мачігуенга (попри те що каменярі сплять на терасі) … якщо вдасться, лишаються двоє вартових і Джейсон… Джейсон… який, знову ж таки гіпотетично, може бути відсутнім, скажімо, податись у вилазку… в результаті — за інших сприятливих умов — маємо лише двох перуанців…»

А потім він згадав дерево з жовтими квітами.

«Дерево. Чорт!»

— Якби це було легко, я б тебе не просив, — проказав українець.

Левко не дурень. Звісно, він петрає не так швидко, як Семен, і тримає в голові значно менше, але все чудово схоплює. Українець усвідомлював, що мусить припинити спілкування Семена з Джейсоном, відчував, наскільки це небезпечно… загрозливо для них усіх. І заразом хлопець розумів, що єдиний реальний спосіб, яким він може це зробити, — забрати Сьому з Паїтіті.

— Потрібно все гарно зважити, я не можу так зразу щось запропонувати, але…

«ДЕРЕВО!»

— Що «але»? — скинув брови Левко, відчуваючи, що його приятель вислизає, немов слизька рибина, що зірвалася з гачку за півметра від берега.

— Це божевільна затія, і вона… нереальна. — Семен лукавив, йому знадобилось п’ять секунд, що вияснити, що теоретично «погасити» гарнізон Паїтіті можливо. І не на годину, як просив Левко, а на час достатній для підйому в повітря тисячі «Колібрі». — Я не хочу марно обнадіювати тебе. Ми не зможемо. На Сатомі не варто розраховувати, у мене зламана нога, якщо Ґрем поратиметься з «Колібрі», тобі, Лео, доведеться самому опікуватись ситуацією на терасі. Якби не мій міг гіпс, ще можна було б, а… — Хлопець опустив очі, відмовка звучала непереконливо.

Левко розвернувся і, не сказавши ні слова, закрокував геть. Семен дивився йому вслід знеохоченим поглядом, дивився з жалем, проте не відчуваючи бажання погукати товариша.

Вони обоє розуміли, що проблема не в зламаній нозі. Сьома не хотів тікати.

C

17 серпня 2012 року, 17:04 (UTC – 5) Паїтіті

— Для чого ви мене покликали? — Семен йшов назирці за Джейсоном. На чоловіку досі була брудна футболка.

— Щоб показати ось це. Подумав, ти маєш це знати.

Х’юз-Коулман спинився і підніс ліхтар до стіни коридору. Вони з Семеном стояли на десять метрів нижче входу в Білу кімнату. Біля лівої стіни.

— Що там?

Хлопець спочатку нічого не побачив. І лиш нахилившись, розрізнив багряно-чорні лінії, що проступали на сірій гранітній поверхні.

— Підійди і стань поруч зі мною, — порадив чоловік, — тоді побачиш.

Сьома послухався і моментально побачив зображення — все відразу, цілком. Так наче його намалювали спеціальною фарбою, що стає невидимою, перестаючи відбивати світло, як тільки промені потрапляють на неї не під прямим кутом.

— Вау, — не зміг погамувати захоплення росіянин. — Що це?

— Це ти мені скажи, — хитро зиркнув Джейсон.

— Я?

— Так. — Чоловік знав, що викарбовано на стіні, але хотів примусити Семена думати. Так було краще. Так було потрібно.

Сьома ступив крок назад, щоб краще осмислити малюнок. Перед ним постав круг, а точніше — кільце, розділене на вісім секторів. Сектори пронумеровані цифрами від нуля до семи. У верхньому лівому куті стояв символ, що відповідав числу вісім, у верхньому лівому — цифрі п’ять. Нульовий сектор був поділений на менші сегменти в поки що незрозумілому співвідношенні. В центрі кільця древні художники розмістили вісімкове число — 555 — три п’ятірки. Саме воно проступало найчіткіше. І в самому низу зображення проходив напис, в якому, крім незнайомих символів, Семен розрізнив «п’ятірки» й «вісімки».

Хлопець наморщив лоба. В іншій ситуації він зразу здогадався б, що перед ним, але того вечора з голови не йшла остання розмова з Левком.

(я не б’ю байдики, поки дехто обтирає павутиння в підземеллі…)

Росіянин не міг ні про що інше думати.

— Я не… Джейсоне, я не можу…

— Подивись на число в центрі. — Сивочолий підніс ліхтар до числа 555. — Відповідь на поверхні, Семене.

Сьома зрозумів натяк. Дістав ручку й блокнот,