Читати книгу - "Нічний цирк"

Конкорд, Массачусетс, 31 жовтня 1902

Крихітка з Прибамбасом стоять біля циркових воріт, розташувавшись так, аби не загороджувати прохід до квиткових кас, хоча о цій пізній годині черги вже майже немає. Зоряний тунель уже розібрали й замість нього залишили саму лише смугасту завісу. За спинами тричі б’є годинник-Wunschtraum. Прибамбас плямкає попкорном, укритим шоколадом.

— Фо ти йому фкасала? — цікавиться він із набитим ротом.

— Намагалася пояснити все якомога краще, — каже дівчинка. — Здається, порівнювала все з тортом.

— Тоді мало б спрацювати, — схвально відгукується брат. — Хто ж не любить добрячої аналогії з тортом?

— Невпевнена, що вдалося все пояснити. А ще, здається, він засмутився, коли я попросила не приходити сьогодні вночі, якщо вирішить не приєднуватися до нас. Я не знала, що ще маю сказати, лише хотіла, аби він зрозумів, як це важливо, — веде далі Крихітка, обіпершись на металевий паркан. — І я поцілувала його, — додає дівчинка.

— Знаю, — не приховує Прибамбас.

Сестра кидає на нього погляд, і рум’янець на обличчі стає майже таким само червоним, як волосся.

— Я не хотів, — здвигає плечима брат. — Ти недостатньо добре це приховуєш. Якщо не хочеш, щоб я бачив якісь речі, тобі варто більше тренуватися. Хіба Селія не навчила тебе, як це робити?

— Чому ти бачиш щодня краще, а я гірше? — питає Крихітка.

— Мені пощастило?

Сестра закочує очі.

— Ти розмовляв із Селією? — питає вона.

— Так. Розповів їй, що ти сказала, наче Бейлі мусить вирушити з нами. А вона лише відповіла, що не чинитиме нічого, аби зашкодити цьому.

— Гаразд, не так уже й погано.

— Вона засмучена, — зауважує Прибамбас, трясучи пакетиком із попкорном. — Не хотіла нічого мені розповідати й майже не слухала, коли я намагався пояснити, про що ми просимо. Я міг би сказати, що ми хочемо тримати вдома літаючого гіпопотама, і вона б погодилася. Але Бейлі приходить сюди не просто так, заради веселощів, як гадаєш?

— Не знаю, — зізнається Крихітка.

— А що знаєш?

Дівчинка переводить погляд на зоряне небо. Майже всі зірки сховалися за темними хмарами, але поодинокі м’яко блимають у просвітах.

— Пам’ятаєш, як ми були на Звіздарі, і я побачила щось яскраве, але не могла сказати, що саме?

Прибамбас киває.

— Це був внутрішній дворик. Не лише вогнище, а все довкола. А вогонь був яскравим, гарячим і весело танцював. А тоді... не знаю, що сталося, але раптом там з’явився Бейлі. У цьому я впевнена.

— І так скоро станеться? — з надією цікавиться Прибамбас.

— Гадаю, зовсім скоро.

— Може, викрадемо його?

— Бамбасе, будь серйозним.

— Ні, насправді. Ми могли б. Ми можемо залізти до його будинку, ударити Бейлі чимсь важким і притягти його сюди так обережно, як тільки вдасться. Візьмемо його під руки, щоб люди гадали, що він звичайний міський пияк. Перш ніж оговтатися, Бейлі опиниться в потязі, а там не матиме вибору. Швидко й безболісно. Тобто для нас безболісно. Хоча таки доведеться тягти чималеньку вагу.

— Не думаю, що це дійсно гарна ідея, Бамбасе, — відрубує дівчинка.

— Ой годі тобі, усе буде гаразд, — стогне брат.

— Я так не думаю. Мені здається, ми вже зробили все, що мали, і тепер залишається тільки чекати.

— Ти впевнена? — перепитує Прибамбас.

— Ні, — тихо погоджується сестра.

За мить хлопчик іде пошукати ще чогось їстівного, а дівчинка залишається біля воріт сама. Раз по раз вона озирається через плече на годинник за спиною, щоб подивитися, скільки залишилося часу.

Лондон, 31 жовтня — 1 листопада 1901