Читати книгу - "Місто кісток"

На мить їхні очі зустрілися. У погляді Джейса читався виклик і щось ще, немов він хотів почути її пояснення щодо небажання спілкуватися з Саймоном. Клері гордо підійшла до столу і різко вихопила з рук Джейса телефон.

Дівчина набрала знайомий номер. Вона думала, що говорити доведеться з матір’ю або однією з сестер Саймона, але він підняв слухавку на другому гудку.

– Алло?

– Саймоне?

Тиша.

Клері заплющила очі, намагаючись уявити, що його там немає.

– Це я, Клері.

– Я зрозумів хто це, – роздратовано промовив Саймон. – Знаєш, я спав.

– Знаю. Вибач, що телефоную так рано. – Клері нервово намотувала телефонний шнур на палець. – Хочу попросити тебе про послугу.

У слухавці знову зависла тиша, а потім він невесело засміявся:

– Жартуєш?

– Ні, я серйозно. Ми знаємо, де захована Чаша Смерті, і хочемо забрати її. Та є одна проблема. Нам дуже потрібна машина.

Саймон знову засміявся.

– Твої приятелі-демоновбивці хочуть, аби моя мама відвезла їх на чергове завдання?

– Взагалі-то я подумала, що ти позичиш фургон у Еріка.

– Клері, якщо ти думаєш, що я…

– Якщо ми заберемо Чашу Смерті, я зможу повернути маму. Чаша – єдина причина, чому Валентин досі не вбив її чи не відпустив.

Саймон протяжно, зі свистом видихнув:

– Думаєш, він так легко обміняє її? Не знаю, Клері.

– І я не знаю, але це єдина можливість.

– Це ж дуже могутня річ, правда? Я з комп’ютерних ігор знаю: з такими штуками краще бути обережними, допоки не з’ясуєш, як їх використовувати.

– Я не збираюся з цим заморочуватися. За її допомогою я хочу повернути маму.

– Не бачу в цьому жодного сенсу.

– Це не комп’ютерна гра, Саймоне! – Клері майже кричала. – Це не дурнувата гра, де найгірше, що може трапитись, – не набрати достатньої кількості балів! Ідеться про мою маму! Може, Валентин катує її? Він міг уже вбити її! Я піду на все, щоб повернути маму. Точнісінько так само, як тоді, коли допомогла тобі.

У слухавці запала тиша.

– Мабуть, ти маєш рацію. Я не знаю, це насправді не мій світ. То куди конкретно ми поїдемо? Що сказати Еріку?

– Тільки не приводь його з собою, – швидко сказала Клері.

– Знаю. Я не ідіот.

– Поїдемо до мене додому. Чаша там.

Настала здивована тиша.

– У тебе вдома? У будинку повно зомбі.

– Приречені не зомбі. Джейс та інші подбають про них, а я тим часом дістану Чашу.

– А чому саме ти? – стривожився Саймон.

– Бо я єдина, хто може це зробити. Ми чекатимемо на розі. Поспішай!

Саймон пробурмотів щось нерозбірливе, а наприкінці додав:

– Гаразд.

Клері розплющила очі – світ здавався розмитим через сльози.

– Спасибі, Саймоне! Ти…

Але він уже поклав слухавку.

– Здається мені, – вимовив Годж, – що дилеми могутності завжди одні й ті самі.

– Що ви маєте на увазі? – Клері скоса поглянула на нього.

Вона сиділа в бібліотеці на підвіконні, Годж – у кріслі, а Г’юґо – на підлокітнику. Гора тарілок із залишками сніданку – липким розмазаним джемом, хлібними крихтами та шматочками масла – стояла скраю низького столика, чекаючи, поки хтось її прибере. Забирати посуд, мабуть, ніхто не збирався. Поснідавши, всі розійшлися, щоб зібратися. Першою повернулася Клері, що було не дивно – вона лише натягнула джинси та футболку і причесалася, натомість іншим належало добре озброїтися. Після того як вона загубила в готелі кинджал, який дав їй Джейс, єдиним магічним предметом Клері було відьомське світло, що лежало у неї в кишені.

– Я тут розмірковував про твого друга Саймона, – продовжив Годж, – а також про Алека і Джейса.

Клері визирнула у вікно. Дощило, важкі краплі барабанили по шибках. Небо було безпросвітно сіре.

– І що в них спільного?

– Там, де є нерозділені почуття, з’являється дисбаланс сили, яку дуже легко спрямувати в погане русло. Любов і ненависть ходять поруч.

– Саймон не почуває до мене ненависті.

– Він може дорости до цього, якщо зрозуміє, що