Читати книгу - "Нащадки скіфів"

Іван Семенович глибоко зітхнув. Ця сцена коштувала йому надто багато. Він відчував, як здригається його рука, як підступають до горла гарячі хвилі, немовби його самого поривало заплакати.

Він дивився на Ліду мовчки, йому було безмежно жаль її, цієї тендітної чудесної дівчини з її м’яким чутливим серцем, яку він щойно навмисне лякав, збираючи всі сили, щоб стриматися самому. Але що ж ще міг би він зробити? Адже треба було будь-що вплинути на Ліда обірвати її припадок, спинити її…

Іван Семенович ще трохи постояв біля неї.

«Здається, заспокоюється поволі», — подумав він. Повільно й тихо відійшов од неї, сів на своє улюблене місце під стінкою воза і закурив люльку.

Вигуки зовні стихали. Ще лунали тимпани, але й вони немовби втомились. Іван Семенович сильно затягся. Приємно було відчувати, що люлька потроху заспокоює. А Ліда? Як вона?

Дівчина лежала нерухомо. Плечі її вже не здригалися. Тільки зрідка чулося її глухе схлипування. Але рівне дихання свідчило про те, що сильне нервове збудження змінилося сном: дівчина надто стомилася й непомітно для себе заснула.

Люлька давно вже згасла, вже й віз рушив з місця, чути було голоси скіфів, що поганяли коней, вже шелестіла під колесами висока суха трава, а Іван Семенович усе ще сидів мовчки й дивився крізь отвір у повсті. Він бачив далеку жовто-рожеву смугу лісу, за яким височіли круті кам’яні урвища. Як і завжди, верхньої частини урвищ не можна було розгледіти, вона ховалася серед низьких сірих хмар. І дивно було уявити собі, що за тими сірими непроникливими хмарами ховається кам’яна стеля, сотні метрів кам’яної породи… і тільки вище, далеко-далеко, існує справжній сонячний світ, звідки вони попали сюди… Там, у лісі, під урвищем, ховаються Артем і Дмитро Борисович. Як їхні справи? Як почуває себе серед цього суворого і брутально-жорстокого життя Дмитро Борисович, ця доросла дитина, запальна й прямодушна людина, така безпорадна в цих диких умовах? За Артема Іван Семенович не турбувався, хлопець уже не раз довів, що може постояти за себе і за інших. Подумати тільки, які прекрасні риси проявилися у юнака; де поділася його вайлуватість, навіть незграбність? От що може зробити з людиною раптова зміна обставин життя: те, що було досі приховане, таїлося десь у глибинах душі, — раптом вирвалося назовні, перетворилося в кмітливість, рішучість, відвагу й самовідданість… Чудовий хлопець Артем!

Чиїсь руки раптом обняли шию Івана Семеновича. Він здригнувся віл несподіванки, хутко озирнувся: то була Ліда.

Її зеленуваті очі благально дивилися на геолога, вона ніяково всміхнулася. Дівчина хотіла щось сказати і не насмілювалася.

— Коли це ви встигли прокинутися, що я не помітив? — мовив Іван Семенович якнайлагідніше. Хтозна, справді, чи не надто вже грізно він тоді нагримав на неї, коли вона плакала й кричала?

— Іване Семеновичу, пробачте мені… я така дурна… не змогла тоді опанувати себе… мені тепер так соромно, що я не можу і в очі вам глянути…

— Та киньте ви про це. Минулось — і годі. Дивіться краще: де ви бачили таке красиве небо? Га? Які чудові хмарки, правда?

Дівчина пустотливо відмахнулась:

— І небо звичайне, сіре, і хмарок ніяких нема… Сама сіра безнадійна ковдра. Де ви побачили ті хмарки?

Іван Семенович пильно подивився праворуч, ліворуч:

— А й справді нема, — визнав він. — Дивно, я тільки-но бачив їх… навіть милувався ними…

— Так їх тут взагалі не буває, Іване Семеновичу!

— Можливо, можливо…

— Це ви навмисне про якісь хмарки кажете, щоб змінити тему розмови, я знаю!

— Та невже? А я й не помітив…

— Ви не згадуватимете про це, Іване Семеновичу? Бо ж мені так соромно…

— Про що? Про хмарки?

— Та ні! Ну, ви знаєте, про що…

— Коли ви зараз не облишите цих балачок, то згадуватиму щодня, і навіть по десять разів на день. І Артемові розкажу, ось що!

— Ой, не буду! Не буду!.. А це хто?

В отворі повсті показалася жіноча голова. Рабиня принесла полоненим кисле молоко. Вона поставила на підлогу череп’яний глек, боязко озирнулася навколо раз, другий…

— Що таке?

Переконавшися, що у возі нікого, крім чужинців, немає, рабиня дістала з-під одягу малесенький папірець. Вона подала його Ліді й жестом показала, щоб дівчина дала їй теж… для тих, хто, мовляв, перебуває там, далеко-далеко, в лісі, куди вона вказала красномовно пальцем. Потім рабиня сіла на краю воза спиною до середини й застигла у звичайній позі служниці, яка понуро чекає наказів.

— Записка від Артема! — радісно вигукнула Ліда, показуючи папірець Іванові Семеновичу.

— Що він пише?

— Зараз, зараз!.. — Ліда помітно хвилювалася. — Ось: «Чому давно немає відповіді? Турбуємось. Як ідуть справи з Гартаком? Роніс повідомив нас, що Гартак вже одержав від Дорбатая дозвіл на одруження з тобою до закінчення жалобної подорожі. Негайно відповідай, що і як. Чи добре пам’ятаєш записку? Май на увазі, від неї багато залежить. Наші справи йдуть добре. Варкан і Роніс збирають дедалі більше людей — і тепер нас уже багато. Наближається жаданий час вашого визволення. Чекаю від тебе докладної відповіді. Зокрема на мій попередній лист, де я говорив про деякі мої особисті…»

Ліда раптом запнулася й бурхливо закашлялась.

— Ну, далі? — подивився на неї лукаво геолог.

— «… про деякі мої особисті справи». Все, Іване Семеновичу, — цілком щиро, аж навіть надто щиро відповіла