Читати книгу - "Слово після страти"

Я знову подякував йому.

— Звідки ти прибув в Освенцім?

— З Мисловіцького табору, а перед тим сидів у краківській тюрмі, в Моабітській.

— О, та ти заслужений гефтлінг, з досвідом. Ну що ж, тим краще. Добре й те, що володієш німецькою мовою.

Ауфмейєр спитав, чи мене, бува, хтось не зобиджає тут. Я сказав, що ніхто не зобиджає.

— Якщо хтось обидить, скажи мені, а зараз відчини он ту тумбочку І вийми з неї пакунок.

Я зробив, як він велів.

— Там буханець білого хліба, ковбаса і маргарин. Усе візьмеш собі,— мовив Ауфмейєр, а сам не зводив із мене пильного вивчаючого погляду.

Потім він спитав, чи давно я був у Моабіті і чи не чув там про Віллі Шмідта.

— Не тільки чув, але й мав щастя сидіти з ним в одній камері, 144-й. Він був у нас за старосту,— відповів я, чим дуже обрадував Ауфмейєра.

Він довго розпитував мене про Віллі Шмідта, при цьому очі його горіли якимсь незвичайним вогнем. З цього я зрозумів, що в минулому Ауфмейєр був зв’язаний з великим гангстером однією мотузочкою.

А бач, як розійшлися їхні шляхи. Віллі Шмідт — почесний в’язень Моабітської тюрми, а цей вискочив в есесівські офіцери. Воістину несповідимі твої шляхи, боже!

— Так, Віллі Шмідт —це людина екстра-класу. Таких на світі одиниці. Я дуже радий почути вісточку про цього відчайдуха.

Після того як я розповів про себе все, що вважав за можливе розповісти, Ауфмейєр на мить замислився, потім сказав:

— Зі мною ти не пропадеш, мій хлопчику. Ти розумний, видно, й «організовувати» вмієш: одяг на тобі новенький, черевики шкіряні, та й сам чистенький, охайний. Словом, умієш жити. Я хочу, щоб ти дещо робив і для мене, але попереджаю: язик тримай за зубами! Якщо десь пробалакаєшся — миттю спроваджу в крематорій. Зрозумів?

Я запевнив його, що мовчатиму, як риба, і зроблю все, що він захоче.

— Завтра повезеш на склад команди «Канада» кесселі з їжею. Та, крім кесселів, ти понесеш туди фляги із спиртом. Спирт віддаси капо команди «Канада» Вернеру. Ти його легко впізнаєш — широкоплечий білявий хлопець. На грудях у нього витатуйований зеленою тушшю орел, а на кисті правої руки — якір. Скажеш йому, що половина камінців, які він дав минулого разу, фальшиві. Отже, він заборгував мені. Так і скажеш. Тільки щоб ніхто не чув.

— Зроблю все, як велите,— відповів я.

— Я тобі довіряю, тільки май на увазі: попадешся — бери всю вину на себе, мене не вплутуй. Спитають, звідки спирт, скажеш, що вкрав у кімнаті блокового, а ми тоді підтвердимо, що спирт, відібраний з чеських і німецьких посилок, справді хтось украв. У крайньому разі тебе відшмагають і пошлють на перевиховання до мене. Звичайно, краще не попадатися,

— Можете не сумніватися, вас я ніколи не підведу— відповів я.

— Як ти думаєш пронести фляги? — спитав Ауфмейєр.

— Спершу треба подивитися, які фляги.

Блокфюрер підійшов до письмового столу і витяг із потаємної шухляди дві продовгуваті плескаті фляги, наповнені рідиною. При цьому руки його трохи тремтіли. На мить мені здалося, що переді мною не есесівський офіцер, а звичайний злодюга з тих злодюг, які вважали себе інтелектуалами, королями кримінального світу. Такі поблажливо ставилися до всіх, хто їм симпатизував і допомагав, але нещадно розправлялися з тими, хто ставав на дорозі. Власне, Ауфмейєр мало чим відрізнявся од них. Правда, на відміну від своїх колег-грабіжників, які в гонитві за наживою вважали, що кожен неарієць, котрий володіє якимись матеріальними цінностями, повинен якомога швидше зникнути з лиця землі, Ауфмейєр являв собою тип грабіжника-гуманіста. Обдираючи свою жертву, він не посягав на її життя.

Блокфюрер дав мені дві фляги, наповнені спиртом. Поки я розглядав їх, він дивився на мої руки. Його увагу привернули свіжі рубці від численний ран, які тільки недавно загоїлися.

— Що то? — спитав Ауфмейєр.

— Пам’ять із гестапівської тюрми, пане блокфюрер.

Ауфмейєр засміявся:

— Результат розмови по щирості з гестапівцями? То розмова не з приємних. У гестапо мертва хватка...— поспівчував мені блокфюрер, на мить задумався, мабуть, згадавши щось своє, а потім спитав: — Ну, що ти придумав? Як проноситимеш ці фляги?

Я крутив у руках пласкі металеві фляги місткістю приблизно з літр кожна. Як видно, їх виготовляли на замовлення для потреб контрабанди. Робота явно кустарна, хоч і ювелірна. Кожна фляга завтовшки сантиметрів чотири, витягнута в довжину і з одного боку ввігнута, а з другого випукла. Згори біля горла і знизу під денцем було припаяно по два вушка для шнурків — це щоб її можна було прив’язати до стегна чи до ноги.

Я сказав Ауфмейєрові, що найкраще буде ховати флягу під одягом на животі так, щоб ремінь штанів проходив по середині фляг і щільно притискав їх до живота. При цьому враховувався шаблон, якого дотримувалися німці під час обшуку. Як правило, обшук проводився знизу вгору, починаючи од взуття і кінчаючи шапкою. Есесівець, котрий обшукував, присідав навпочіпки і обмацував ноги, стегна. В момент, коли він випростувався, щоб обшукувати вище, треба різко втягти живіт і пласкі обтічні фляги непомітно опустяться по ногах у холоші штанів. Арештантські штани широкі, бахматі і легко маскують таку операцію.

Ауфмейєру не терпілося негайно перевірити запропонований мною спосіб. Ми кілька разів проробили маніпуляцію з флягами. Наслідки були блискучі, і блокфюрер радів, наче дитя.

— Молодець! Та ти справжній професор і можеш дати фору будь-якому зеленому. Чудово! — не переставав він захоплюватися простотою й надійністю запропонованого