Читати книгу - "Шлях меча"

І – лише копита зацокотіли по майдану Фонтанів.

Тоді я штовхнув Демона У п’ятами в боки й неквапно об’їхав навколо схиленої стійки, – єдиної, що залишилася від брами Семи Небес.

– Тихо зняти таку браму неможливо, – кинув я, розглядаючи покручені петлі. – І…

– Її узагалі неможливо зняти! – запально вигукнула Юньер і осіклася, зрозумівши недоречність своїх слів.

– Тихо зняти таку браму неможливо, – повторив я. – Та й не намагалися їх знімати тихо. Он, і по петлях чимось важким били, і бруківка розкидана… Нехай – майдан, фонтани шумлять, житлові будинки неблизько – але гуркіт, певно, кварталів на чотири розносився! Якщо не більше… Отже, хтось бачив що-небудь, або чув, або ще щось! А цвинтар почекає… цвинтар нас почекає.

– Можливо, я трохи помилилася, – задумливо вимовила Юньер, під’їжджаючи до мене.

– У чому?

– Так… ні, я навіть рада! Просто незвично трохи…

Потім ми мовчали доти, доки не повернувся змоклий гонець разом із дюжиною мейланьців, які голосно перемовлялися і жваво жестикулювали.

Коли я навчився виділяти із загального гамору окремі слова й складати їх в осмислені фрази – я довідався наступне.

Брама Семи Небес була вкрадена царем усіх людожерів-ракшасів і лісовиків-якшів, кривавооким і двоголовим Бхімабхатою Шветою. Знадобилася вона цьому Шветі для його весілля з кабірською Матір’ю всіх піщаних відьом алмасти, Шестиносою Аалою Крох, яке (себто, весілля) відбудеться на мейланьскому міському цвинтарі найближчим часом. Після весілля Бхімабхати Швети з Матір’ю алмасти мусив, як гадають, настати кінець світу, але це ще точно невідомо.

Зате було точно відомо, що цієї ночі на майдані Фонтанів побували двоє довірених велетнів велелюбного Швети – порослий білим хутром з голови до ніг гігант Амбариша з палаючим мечем і його рідний брат, володар палиці Кінець світу, велетень Андхака (теж порослий хутром, але, на відміну від Амбариші, чорним).

Ось ці два чарівні чорно-білі братики й зайнялися брамою, час від часу прикладаючись до барила з настоянкою Вогненного дракона. До речі, як шепнула мені Юньер, така настоянка справді існувала – вона уособлювала чоловіче начало і подавалася до столу у виняткових випадках (приміром, на весілля в правлячому сімействі), та й то крихітними символічними порціями.

Лише губи омочити.

До середини розповіді – яку я для себе назвав «Касидою про викрадення брами Семи Небес» – з’явився ще один свідок, якого привів спритний гонець. Ним виявився миршавий підмітальник вулиць Цунь Шляп-нога, якого цієї ночі якийсь біс заніс на майдан Фонтанів якраз у розпал неподобства ошаленілих велетнів.

Цунь Шляп-нога не злякався гуркоту палиці Кінець світу й палахкотіння меча Амбариші з однієї причини: він був дуже п’яний і шукав прохолодного притулку біля улюбленого фонтану у формі тигра, що ощирився, а шум у вухах, блиск в очах і хиткість землі бідолаха Цунь сприймав доволі-таки байдужно.

Хіба вперше…

– Невже ти й велетнів бачив? – недовірливо запитав я в Цуня, який тяжко мучився вранішнім похміллям. – Цих… із хутром?!

– Бачив, – уперто хитав кудлатою головою Шляп-нога. – Із хутром. Величезні…

– І браму вони ламали? – супився я.

– А хто ж?! – не здавався герой Цунь. – Вони, ясна річ… Амбариша і Андхака. Дрюком як гепнуть, мечем як полоснуть, а опісля кухлями драконівку хлищуть! Аж хутро сторчма! І мені дали, не погидували…

– Чого дали?

– Як чого? Цієї… настоянки на Вогненних драконах! Але я не велетень, я більше одного кухля не подужав… а коли прокинувся – ні велетнів, ні воріт. Ні драконівки… Усю вихлестали, гади кошлаті, а те, що людині зранку прийти до тями треба, це їм однаковісінько! Добре, хоч не закусили мною, доки спав…

Юньер уважно слухала, не перебиваючи, і, по-моєму, була готова повірити в що завгодно – аж до царя якшів і ракшасів, двоголового Бхимабхати Швети.

Я кинув Цуневі монету й підбадьорливо усміхнувся Юньер.

– А тепер – на цвинтар! – крикнув я неприродно веселим голосом.

Юрба свідків розуміюче закивала головами.

– Цвинтар – це правильно, – ховаючи монету за щоку, повідомив повеселілий Шляп-нога. – Ось і Андхака мені так казав – будете, мовляв, усі ви на цвинтарі! І дуже скоро… Гарчить, негідник, регоче, а сам дрюком по брамі, по брамі! І з рота язик полум’я ліктя на півтора…

І він доволі-таки непристойно показав довжину язика Андхаки.

Цвинтар був як цвинтар – якщо не зважати на те, що перед входом гордо стояла брама Семи Небес.

А навколо брами стояла така юрба, що здавалося, ніби половина Мейланя вмерла нинішньої ночі від червоної віспи, а решта прийшли ховати покійних.

Сама брама була якимось неуявним чином прикручена до прутів огорожі цвинтаря – у місці свіженького проламу, – а поза брамою кроків за двадцять починалися чистенькі біленькі надгробки зі стовпчиками, пописаними ієрогліфами; і візерунчасті стулки знаменитої брами Семи Небес жалібно скрипіли під поривами вітру.

– Незамкнена вона, – послужливо доповіли нам одразу два голоси. – Заходьте, мовляв, хто хоче… засува нема, тому й не замкнена. Скрипить, як не знаю що…