Читати книгу - "Дім, в якому…"

Руда ще досі в моїх шкарпетках і, начебто, так і збирається йти, значить, є надія, що прийде ще. Хоча, може, звичайно, просто передати шкарпетки з ким-небудь.

— Наразі, па, — кажуть вони з Мухою мені, Лордові й Македонському. Решта мають намір їх проводжати. З ліхтариками.

— Па, Джонатане, — кажу я Рудій. — Приходь іще.

Вона невизначено киває та скоса зиркає на Сліпого. Сліпий, звичайно, не знає, але міг би і здогадатися, бо всі чесно витримують паузу, перш ніж почати її вмовляти, поступаючись йому першістю. Заодно вмовляють і Муху, а Лері, захихотівши, навіть пропонує їм прихопити з собою Довгу Габі. Зовсім здурів.

Нарешті вони виходять. Усією компанією. Залишаємося ми з Македонським, Куряка й Лорд, який, щойно пішла Руда, відразу втрачає всю іскрометність та полум’яність, стає бляклим і спохмурнілим.

Залізаю на ліжко й починаю наводити на ньому лад. Розстеливши пакет, струшую на нього вміст попільнички й недогризки того та іншого, відриваю від прутів спинок галки жувальної гумки, згрібаю на купу підручники та зошити. Щойно весь безлад було зміщено до підніжжя ліжка, розкопую собі в узголів’ї нору й запорпуюся в неї. Темно та затишно, тихо шварґоче віник Македонського, а Лорда і взагалі не чутно. Наганяю на себе трохи дрімливого туману, зовсім небагато, для більшого затишку, й починаю пригадувати. Джонатана. Привида нашої кімнати.

Напевно, за всю історію Дому тільки ми мали свого власного привида, і ми цим дуже пишалися. Не злічити, скільки разів ми обговорювали його подарунки, намагаючись вгадати, хто він, скільки влаштовували засідок і пасток, в які він жодного разу не втрапив. І це остаточно переконало всіх у його нелюдському походженні. Спочатку ми підозрювали найближчих сусідів. Потім — старших. Але ні ті, ні інші не могли нічого знати про наші пастки та засідки, а Джонатан якимсь чином дізнавався.

Втративши надію впіймати його самого, ми спробували вирахувати його за почерком. Тижнями збирали зразки, викрадаючи з учительської зошити, залишені для перевірки. У нас їх назбиралася ціла купа, і ми якраз збиралися їх знищити, коли на цю купу наткнувся прибиральник і видав нас дирекції.

Лежу, перебираючи в пам’яті події тих днів. Смішно. Нікому з нас і на думку не спало викрасти бодай один дівчачий зошит. Тому що Джонатан, певна річ, був чоловіком. Ми одного не розуміли: чому він не придумав собі якесь цікавіше прізвисько, чому вибрав ім’я? Коли надія вирахувати його зникла, ми почали писати йому записки.

«Чому Джонатан?»

Замість відповіді нам було залишено тоненьку книжку про чайку. Ми прочитали її один одному вголос, як тоді в нас було прийнято. Через Сліпого, через Красуню, який міг лише по складах, і через Слона, якому так і не далась абетка. Це повелося якось саме собою.

Найкращим читцем був, звичайно, Вовк, і йому діставалися щонайдовші шматки, а найгіршим, і це було загальне твердження, вважався я. Ми дізналися все про чайку Джонатана, але це не допомогло нам зрозуміти, ким був наш таємний гість. Книжка не була бібліотечною й доказів не додала, а згадки про чайок — на повний голос — не вивели на ймовірного хазяїна книжки. Зі старших книжку читали майже всі, з молодших — тільки ми.

«Ти чайка?» — запитали ми Джонатана в наступній записці. Джонатан промовчав, але залишив підозріле буре перо. Перо ми зберегли й показували всім, хто хоч трохи знався на орнітології. Знавці зійшлися на тому, що воно не чаїне, але сказати, чиє саме, не змогли.

Я згадую все це та ще багато всякого й різного з тих часів, засинаю, прокидаюся, знову трохи пригадую — і раптом до мене доходить, що я втратив нагоду розкрити одну з загадок, які мучили нас у дитинстві. Як вона дізнавалася про наші засідки? Звідки?

Те, що Джонатаном виявилася Руда, абсолютно нічого не пояснює. Чим більше я думаю, тим образливіше стає, що я не здогадався запитати. Тепер доведеться чекати її наступного приходу. А вона, може, більше не прийде. Від таких думок сон остаточно вивітрюється. Кручуся на ліжку й зітхаю, обзиваю себе дурнем. Ну я, припустимо, не дотямив, а що ж інші, нібито розумні? Ніхто не запитав про найголовніше! А може... Може, таки запитали. Навіть напевно! Струшуюся, вистромляюся з нори й озираюся.

Сплять. Усі як один, по-свинському посапуючи. Куряка — в ногах, Сфінкс — ліворуч, а Лорда щось наче й не видно, хоч на підвіконні якийсь романтично усамітнений силует милується зірками, і це, швидше за все, він. Штовхаю Сфінкса під бік.

— Е, прокидайся! Мені терміново треба дещо з’ясувати!

— Табакі! Тварино! — Сфінкс піднімається, сонно мотаючи лисиною. — Я в житті не зустрічав ще одного такого прикрого фрукта! Чого тобі?

— Ти випадково не здогадався запитати, як вона дізнавалася про наші засідки? Ось це найголовніше, і це дуже цікаво.

— Здогадався, — бурчить Сфінкс, лягаючи назад на подушку. — Але тобі не скажу, бо ти поводишся, як свиня.

— Сфінксе! Ну, будь ласка! Я ж не засну… Ну скажи… — тихенько штурхаю його в процесі своїх благань. — Скажи, Сфінксе…

Він знов сідає:

— А щоб тебе чорт побрав, Табакі! Я б усе тобі розповів, коли ми повернулися, якби ти не спав! Я, між іншим, змилосердився над твоїм сном, тому принаймні з вдячності…

— Я не спав! — обурений, вибираюся з нори цілком. — Он же, бачиш, я абсолютно вдягнений? А якби спав, то був би в піжамі.

— Зрозуміло. Я мав би розкопати твоє гніздо та перевірити, одягнений ти чи в піжамі.

— Мав би! Тим більше, я й не спав зовсім. Я розмірковував.

Сліпий сідає на своєму матраці, який лежить на підлозі:

— Та скажи ти йому, Сфінксе! Він же, якщо цього не з’ясує, до ранку всіх нас згризе.

— Вона про все дізнавалася від Слона, — знехотя зізнається Сфінкс. — Усього лише. А натомість дозволяла йому помацати своє волосся.

І я відразу пригадую. Як тільки Слон бачив Руду, він починав тягнутися до її волосся та пихкати: «Дай! Дай!» Щось украй незвичайного кольору там, де в інших людей не росте нічого яскравого, — тільки це він і бачив. А понад усе на світі Слон любив торкатися незвичайного; це могли бути мильна бульбашка, котячий хвіст чи палаючий сірник. Навіть зітхаю від розчарування. Таке прозаїчне пояснення найбільш нерозв’язної загадки дитинства. Краще було б не знати.

— Нічого собі, — кажу. — Як усе просто й нецікаво.

— І треба було мене через це будити? — мстиво запитує Сфінкс.

— Треба було. Я ж не витримав би невідомості. Тепер уже можна спати.

Сліпий закурює, і Сфінкс перебирається ближче до нього — перехоплювати затяжки. Нора моя розкидана, доведеться споруджувати нову. Наспівуючи, складаю подушки. Таємниці розкриті, Джонатан викритий! Якщо вдуматися, то це жах як класно, і нема чого засмучуватися через усякі дрібниці.

Істина — найдорожче. Діти, спокійно спіть. 

Правда прийшла вночі. І постукала в двері. 

Сніжка на дошку впала! Далі ввійшла вона! 

І принесла світло істини. От як усе було...

— Вона тобі подобається? — запитує Сфінкс у тінеподібного Сліпого. Перериваю пісню, щоб послухати відповідь.

— Ні, — відповідає Сліпий, трохи подумавши. — Не дуже. У дитинстві