Читати книгу - "Лугова арфа. Сніданок у Тіффані. З холодним серцем"

Ще тільки вранці того дня Мері попрохала його, щоб він не забув неодмінно... неодмінно... А от що саме — він ніяк не міг пригадати, аж поки, вибравшись нарешті з передсвяткової міської тисняви й давши повний газ на шосе № 50 у напрямі Голкомба, побачив попереду ветеринарну лікарню доктора Дейла. Ну звісно ж! Дружина просила забрати додому їхнього кота, Піта. То був дебелий п’ятнадцятифунтовий котисько тигрової масті, відомий у цілому Гарден-Сіті як невиправний забіяка, через що й опинився оце в лікарні: програвши битву з собакою-боксером, він дістав такі тяжкі поранення, що довелося накладати шви й застосовувати антибіотики. Та сьогодні доктор Дейл уже виписав його з лікарні, і Піт, умостившись на передньому сидінні в машині свого господаря, муркотів усю дорогу до Голкомба.

Дьюї їхав на ферму «Долина», але йому захотілося випили чашку гарячої кави, і він спинив машину біля «Гартменового кафе».

— Добридень, красеню,— сказала міс Гартмен.— Чим можу прислужитися?

— Чашечку кави, хазяйко, ото й тільки.

Вона налила йому чашку кави.

— Я не помиляюся? Здається, ви добряче схудли?

— Та трохи є.

Насправді за останні три тижні Дьюї схуд на двадцять фунтів. Костюми висіли на ньому так, наче він позичив їх у якогось огрядного приятеля. Обличчям він узагалі мало скидався на детектива, а тепер і поготів,— скоріше можна було подумати, що це якийсь аскет, заглиблений у потойбічні думи.

— Як ви себе почуваєте?

— Чудово.

— Вигляд у вас жахливий.

Атож, годі й заперечувати. Проте не гірший, ніж у його колег із КБР — в агентів Данца, Черча і Ная. І вже, певна річ, він, Дьюї, в кращій формі, ніж Гарольд Най, що незважаючи на грип і високу температуру, не полишав розслідування. Зокрема, ці четверо до краю стомлепих людей «піддали перевірці» щось із сімсот усіляких поголосок і чуток. Сам Дьюї, приміром, згаяв два виснажливі дні, намагаючись натрапити на слід отих таємничих двох мексіканців, що, як присягався Пол Гелм, приходили до містера Клаттера напередодні вбивства.

— Ще чашечку, Елвіне?

— Та, мабуть, ні. Дякую, хазяйко.

Але місіс Гартмен уже принесла гарячий кавник.

— Це коштом фірми, шерифе. Як подивитися на вас, воно не завадить.

За столиком у кутку два скотарі з околишніх ферм грали в шашки. Один з них підвівся й перейшов до прилавка, де сидів Дьюї.

— Це правда, що ми чули? — запитав він.

— Залежно від того, що ви чули.

— Про отого типа, котрого ви схопили. Котрий заліз у будинок Клаттерів. Ніби він і є вбивця. Ось що ми чули.

— Тоді ви чули неправду, друже. Так, неправду.

Хоча в минулому Джонатана Деніела Едріена, що тепер сидів в окружній тюрмі по звинуваченню в незаконному носінні зброї, деякий час тримали в державній лікарні у Топіці як душевнохворого, проте перевірка показала: щодо справи Клаттерів він винен хіба що в нездоровій цікавості.

— Ну, а коли це не він, то якого ж біса ви не зловите справжнього винуватця? В мене повен дім жінок, то вони навіть у ванну бояться самі заходити.

Дьюї звик до подібних нападок — така вже була його робота. Він лише зітхнув і посміхнувся.

— Нічого смішного тут нема! Я кажу серйозно. Чому ви нікого не заарештуєте? Вам за це платять гроші.

— Ану без грубощів,— сказала місіс Гартмен.— Усім нам кепсько. Елвін робить що тільки може.

Дьюї підморгнув до неї.

— Розтлумачте йому, хазяйко. І дуже дякую за каву.

Скотар почекав, доки він дійде до дверей, тоді випалив навздогін:

— Якщо ви ще коли поткнетеся в шерифи, на мій голос не розраховуйте. Бо ви його не дістанете!

— Ану без грубощів,— знову сказала місіс Гартмен.

Був полудень десь ген у пустелі Мохаве. Перрі сидів на валізі й награвав на гармонійці. Дік стояв обіч лискучого чорного шосе № 66, втупивши очі в безлюдну далечінь, неначе сподівався викликати машину силою свого погляду. Машини з’являлися рідко, та й ті не спинялись задля двох подорожніх. Щоправда, один водій ваговоза, що їхав до Нідлса, штат Каліфорнія, запропонував підвезти їх, але Дік відмовився. Це була «не та нагода». Вони з Перрі чекали якогось самотнього мандрівника в пристойній машині й з повним гаманом — такого, щоб пограбувати його, задушити й покинути серед пустелі.

У пустелі звук часто випереджає появу. Дік зачув далекий стугін ще не видимої машини. Почув його й Перрі. Він сховав гармонійку в кишеню, узяв валізу й став поруч Діка на узбіччі шосе. (Валіза становила весь їхній багаж. Вона була вщерть напакована пам’ятками Перрі, до яких долучено три сорочки, п’ять пар білих шкарпеток, коробку аспірину, пляшку текіли[29], ножиці, безпечну бритву й пилочку для нігтів. Решту свого добра вони частково позаставляли, частково полишили на отого бармена-мексіканця, а частково надіслали поштою до Лас-Вегаса).

Вони чекали. Аж ось і машина. Вона швидко наближалась, і скоро стало видно, що то синій «додж», в якому немає нікого, крім водія — кощавого лисого чоловіка. Нагода була чудова. Дік підняв руку й помахав водієві. Той сповільнив швидкість, і Дік усміхнувся до нього променистою усмішкою. Машина вже майже спинилась, і водій пильно оглянув подорожніх з ніг до голови. Як видно, довіри вони в нього не викликали (після п’ятдесятигодинної автобусної подорожі з Мехіко-Сіті до Барстоу та півдня переходу по пустелі Мохаве обидва були оброслі, закурені й мали страхітливий вигляд). Він натиснув на газ і погнав геть. Дік приклав долоні до рота й гукнув навздогін:

— Твоє щастя, падлюко!

Тоді засміявся й завдав на плече валізу. Сердитись по-справжньому він просто не міг, бо, як пригадував потім, «був надто радий, що знов опинився у добрих старих Штатах». Та й, зрештою, з’явиться ще якась машина, і в ній теж буде водій.

Перрі дістав свою гармонійку (він поцупив її вчора в універсальній крамниці в Барстоу) і заграв початкові такти їхнього «похідного маршу». То була одна з його улюблених пісень, і він навчив Діка всіх п’ятьох її куплетів. Вони марширували в ногу, пліч-о-пліч, і співали:

Уздріли мої очі, як господь іде до нас,

Він потопче грона гніву, що зріли в серцях.

Серед мовчазної пустелі дзвінко лунали їхні дужі молоді