Читати книгу - "Знайдені, Євгеній Шульженко"

- Тікати? – перепитала Софія, - але я не піду без Мар’яни, - вона замахала руками, - я маю їй сказатипро батьків, про наш дім.

- Вона не зрозуміє тебе, - зітхнула Мілана, - вона не згадає маму й тата, - вона підбирала слова, - будь-ласка, вір мені. Цей ліс зачарований. Ми тут сидимо, бо є деякі злі істоти, що нас тримають тут силою, - вона потерла лоб, - розумієш, вони харчуються нашою радістю.

- Божевілля, - чесно відповіла Софія, не розуміючи нічого, - ти хочеш, щоб я в усе це повірила?

- Дай мені змогу пояснити та довести, - відповіла Мілана, - ти в будь-який момент зможеш повернутись. Але не зараз. Я запевнюю тебе, що Мар’яна нічого не пам’ятає. – вона глянула на вихід з табору, - не повіриш, але Костя та Аринка – це навіть не діти.

Остання фраза злякала Софію, вона одразу побіліла, наче згадала щось страшне. Вона мовчки подивилась на Мілану, зосереджено, шукаючи невпевненість. Але не побачивши нічого, мотнула головою, погоджуючись з тим, що треба тікати. Мілана схопила Софію за руку та потягнула в сторону пагорбу. Треба тікай й негайно. Скільки часу потрібно оленю та рисі, щоб зіставити намисто на шиї Софії з кров’ю, що вони сьогодні побачили. Звичайно, Мілану істоти не відчували, але з часом весь пазл буде складено.

- Ми маємо зараз знайти Руслана, - тихо сказала Мілана та прискорилась.