Читати книгу - "Фіктивний шлюб , Анастасія Kовальська , Аріна Вільде"

- Як же ти помиляєшся! - вигукує вона нарешті, обрушуючи на мене потік свого гніву. - Я була з ним, коли тобі й на думку не спадало, де він! Я була поруч, коли йому було погано! А ти? Ти поховала його політичну кар'єру! А тепер раптом вирішила повернутися і все забрати?

- Можливо, - знизую плечима, холодно дивлячись їй в очі. - Тільки ось Захар уже зробив свій вибір. І ти це чудово розумієш.

Її обличчя червоніє від злості. Вона не знає, що сказати у відповідь, бо знає, що я права. Її губи тремтять, але я не збираюся пом'якшуватися. Тепер я не сумніваюся, що Захар її кинув. Я не відчуваю радості від цього. Якби це сталося п'ять років тому, я була б найщасливішою жінкою у світі. Але зараз я нічого не відчуваю з цього приводу. Хіба що полегшення від того, що моя донька уникне спілкування з такою неврівноваженою злісною дівицею. 

- Думаєш, що можеш просто так повернутися в його життя і все забрати? Я не дозволю тобі! Ти думаєш, що через цю дівчину ти щось значиш для нього? - її голос тремтить від люті, але в ньому вже відчувається щось більше, ніж просто злість. Це страх. Страх, що все, що вона побудувала, руйнується в неї на очах. - Я не дозволю тобі бути щасливою. Ти сука, яка вирішила вкрасти в мене все! Ти ще пошкодуєш про це!

- Знаєш, у чому найбільша різниця між нами? Мені начхати на тебе. І на нього. Але тобі, мабуть, це складно усвідомити, бо все, що ти робиш, - це намагаєшся довести собі, що я та сама причина, через яку Захар тебе викинув, як непотрібну річ. 

Її обличчя починає тремтіти від стримуваних емоцій, але я вже не дивлюся на неї. Повертаюся і йду в бік дитячого майданчика, де Діана весело катається на гойдалках, не підозрюючи про бурю, що вибухнула.

Єва залишається стояти на місці, мовчки, не знаючи, що сказати, і я відчуваю легке задоволення від того, що нарешті вона зіткнулася з реальністю.

У мене все ще руки трясуться, коли везу доньку в дитячий садок. Намагаюся зосередиться на дорозі, адже від цього не тільки моя, а й безпека дитини залежить, але все одно думаю про Єву. 
Думаю і злюся. 

Тягнуся до телефону і кидаю назад на сидіння поруч. І так кілька разів. 

Розриваюся між бажанням зателефонувати Захару, щоб вимагати приструнити свою курку, і тим, щоб узагалі його номер заблокувати. 

Гаразд, глибокий вдих і видих. 

Все одно серце шалено стукає в грудях. 

Потім використовую техніку дихання «чотири-сім-вісім». 

Здається, допомагає. 

Ми з Діаною підходимо до дверей дитячого садка. Вона чіпляється за мою руку, щебече щось веселе, але в мене все ще в грудях кипить від недавньої зустрічі. Голова трохи паморочиться, але я роблю зусилля, щоб зосередитися на доньці.

Коли ми заходимо в садок, я помічаю знайоме обличчя. Ксенія, мама однієї з дівчаток із нашої групи, піднімає голову і привітно посміхається.

Ми познайомилися з нею кілька тижнів тому і якось несподівано подружилися. 

У моєму житті ніколи не було вірних подруг, тому через п'ять років, повернувшись додому, я знову опинилася одна. Нові знайомства мені не завадять. Іноді просто хочеться з кимось поговорити і відволіктися. Послухати чиюсь історію, щоб зрозуміти, що не тільки в мене в житті суцільне божевілля. Що не тільки в мене проблеми з батьком моєї дитини. І це цілком нормально. 

- Юля! Привіт, - Ксенія підходить до мене, обіймає по-дружньому. - Вигляд у тебе поганий. Усе гаразд?

- Так, просто день такий, - усміхаюся, намагаючись придушити напругу. - Трохи метушливо.

Вона розуміюче киває і, нахиливши голову, пропонує:

- Слухай, може, вип'ємо кави? У мене якраз вільний ранок, можемо в ресторанчик заглянути, тут неподалік.

Я замислююся на мить. Додому повертатися зовсім не хочеться. З кимось поговорити - може, це те, що мені потрібно.

- Поїхали, - посміхаюся у відповідь.

Ми проводжаємо дітей до групи, обмінюємося прощальними словами з вихователькою, і незабаром виходимо на вулицю. Ксенія швидко вказує на свій автомобіль, припаркований неподалік.

- Я з водієм, тож можемо разом на твоїй машині поїхати, а мене потім заберуть. 

- Чудова ідея, - видавлюю із себе посмішку. 

Через кілька хвилин, сидячи в машині і слухаючи її легку розмову, я починаю розслаблятися. У підсумку сама від себе не очікую того, що під час пізнього сніданку настільки розбовтаюся, що викладу Ксенії все на одному диханні. 

Вона дивиться на мене ошелешено. 

- Таке відчуття, що я переказ турецького серіалу на триста серій послухала, - каже вона.

Я посміхаюся, відчуваючи полегшення. Мабуть, уперше за довгий час я справді змогла висловитися, не боячись осуду чи незручності. Ксенія дивиться на мене з таким непідробним здивуванням, що на секунду стає навіть трохи смішно.

- Юлю, чесне слово, я знала, що у всіх бувають складнощі у стосунках, але в тебе... - вона робить паузу, немов підбирає слова, - як ти взагалі тримаєшся? Я б цьому Захару твоєму між ніг добре врізала. І в далеке плавання відправила. 

- Ну, я вже намагалася, - зітхаю, відкидаючись на спинку стільця і намагаючись спіймати відчуття легкості, якого мені так не вистачало останніми днями. - Чесно кажучи, іноді мені здається, що простіше було б знову втекти з донькою куди-небудь подалі. 
Ксенія хмикає, задумливо крутячи чашку з кавою.