Читати книгу - "Академія Мірравель. Проти вітру, Анна Потій"

Час летів швидко, і до кінця семестру, коли зима вже набула своїх прав, я отримала ліцензію зіллєвара. Архімагеса Марева допомогла мені з оформленням усіх документів і навіть порекомендувала мене кільком аптекарям. Тепер у мене з'явилося багато замовлень — одні просили зміцнюючі зілля, інші зілля від застуди, а деякі й зовсім рідкісні еліксири, для яких мені доводилося ретельно вивчати рецепти.

Я більше не була асистенткою архімагеси Мареви. Тепер цим займалася Айна, і хоч я була рада за неї, часом відчувала легку тугу. Мені подобалося працювати з архімагесою Маревою, але тепер в мене були інші завдання.

Дні перетворилися на низку навчання та роботи. Я вставала рано-вранці, щоб перевірити зілля, яким треба було настоюватися, потім йшла на заняття, після них знову поверталася до лабораторії. Відпочивати мені не було коли, і Дему це не подобалося.

— Ти хоч спиш взагалі, Кетто? — запитав він одного вечора, коли я вкотре прийшла до бібліотеки, щоб написати реферат.

Я сіла поряд з ним, уткнулася в його плече і заплющила очі.

— Чесно? Сплю, але мало, — пробурмотіла я.

Він, тихо зітхнувши, обійняв мене.

— Це ненормально. Ти заганяєш себе, Кей. Я розумію, тобі подобається займатися зіллями, але, може, треба трохи зменшити темп?

Я похитала головою.

— Зараз не можу. Якщо я зараз відмовлюся від замовлень, наступного разу про мене можуть просто забути.

— А я боюся, що ти забудеш про себе.

Я відчула, як він трохи міцніше стиснув мою руку. У його голосі не було роздратування, тільки турбота та занепокоєння.

— Давай виберемо хоча б один день на тиждень, коли ти не будеш працювати, щоб ти могла відпочити. Усі нормальні люди так роблять. Вихідний називається.

Я розплющила очі і подивилася на нього. Він був серйозним, хоча голос його звучав жартівливо.

— Тільки якщо ти будеш проводити його зі мною, — усміхнулася я.

Він усміхнувся у відповідь і легко торкнувся губами моїх губ.

— А як інакше?

Минув ще тиждень, і я нарешті зрозуміла, наскільки була виснажена. Весь вільний час витрачався на зілля, замовлення не припинялися, а разом з ними зростала і моя втома. Але мені так важко було зупинитися, що Дему довелося буквально витягати мене з лабораторії.

— Все, годі, Кетто, — сказав він, перегороджуючи мені дорогу назад. — Адже ми домовилися.

— Але мені потрібно…

— Тобі потрібно виспатися. Погуляти. Поїсти не на ходу, а нормально, у спокійній обстановці.

Я зітхнула, але сперечатися не стала. Він мав рацію.

Того дня ми вибралися до міста. Я вперше за довгий час відчула, як приємно просто дихати холодним зимовим повітрям, не думаючи про термінові замовлення та зобов'язання. Ми блукали вузькими вуличками, зазирнули у затишне кафе, де випили по чашці гарячого шоколаду з прянощами.

— Ось бачиш, це не так страшно, — усміхнувся Дем, спостерігаючи, як я із задоволенням п'ю солодкий напій.

— Так, відвикла я відпочивати, — посміхнулася я.

Дем лише похитав головою у відповідь.

Після прогулянки ми повернулися до бібліотеки, але цього разу не для роботи. Я вмостилася в кріслі з художньою книгою, а Дем приніс мені теплий плед, гарячий чай та лимонне печиво.

— Завтра знову повернешся до зілля, але сьогодні тільки відпочинок, — нагадав він.

Я кивнула, загортаючись у затишну тканину. Дем влаштувався поряд зі своєю книгою. На душі було тепло та спокійно. Мабуть, він має рацію. Іноді дійсно варто зупинитися та перепочити.

Наступні дні я намагалася знаходити баланс між навчанням, роботою та відпочинком. Це було складно, але я розуміла, що не можна заганяти себе до знемоги.

Якось увечері, коли я закінчила чергову партію зіль, у лабораторію заглянула архімагеса Марева.

— Як ти справляєшся? — спитала вона, спостерігаючи, як я акуратно розливаю зілля у скляні флакони.

— Непогано, — відповіла я, витираючи руки. — Лише часу на себе зовсім не лишається.

Вона з усмішкою похитала головою.

— Я пам'ятаю, якою була у твої роки. Молода, амбітна, готова цілодобово стояти за казаном. Але повір мені, якщо ти вигориш, користі від тебе не буде.

— Я знаю… — я поглянула на неї. — Просто не хочеться упускати можливості.

— Ти її не упустиш, — запевнила вона. — У тебе талант, і тепер у тебе є ім'я у світі зіллєваріння. Ти можеш дозволити собі працювати у своєму ритмі.

Її слова трохи заспокоїли мене. Можливо, вона має рацію.

Закінчивши розливати зілля, я пішла до бібліотеки. Дем навіть не здивувався, побачивши мене стомленою, а просто мовчки приніс мені чашку з чаєм і печиво, яке він тепер постійно пік для мене.

— Архімагеса Марева заходила до мене, — сказав він.

— І? — я здивовано підняла брови.

— Веліла приглядати за тобою, щоб ти не забувала, що крім роботи є ще й інше життя.

Я посміхнулася.

— Схоже, вона з тобою заодно.

— Звичайно. Хтось же має стежити за тобою.

Я похитала головою, але всередині розлилося приємне тепло. Може, й справді варто трохи пригальмувати?

Наступного дня я вирішила хоча б трохи зменшити темп. Звичайно, я не могла повністю відмовитись від роботи — замовлення потрібно було виконувати, але тепер я намагалася планувати свій час розумніше.

Ввечері я знову опинилася у бібліотеці. Замість звичного занурення у підручники я дозволила собі просто розслабитись. Ми з Демом сиділи біля вікна, звідки відкривався вид на засніжений двір академії. Освітлений ліхтарями, він виглядав просто казково.

— Так набагато краще, — зауважив Дем, роблячи ковток гарячого какао. — А то останнім часом ти працюєш як заведена.

— Так, я сама це відчуваю, — зізналася я, влаштувавшись зручніше поруч із ним. — Просто… коли в тебе з'являються можливості, не хочеться їх упускати.

— А ніхто й не каже, що ти маєш їх упускати. Головне — не втратити себе в цьому.

Я кивнула, задумливо дивлячись на нього. Він завжди підтримував мене, але я бачила, що його непокоїло те, як я виснажувала себе роботою.