Читати книгу - "Чотири сезони"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
6
Я прийшов додому за чверть одинадцята, бо заходив в аптечний магазин подивитися, чи не підвезли нових книжок у паперових обкладинках. Я хотів нового Джона Д. Макдональда, через кожні кілька днів перевіряв, чи нема його там. При собі я мав четвертак і подумав, що коли є, то прикуплю. Але на прилавку лежали тільки старі романи, а їх я вже позачитував до дірок.
Коли я добрів додому, машини у дворі не було, і я згадав, що мама зі своїми квочками-подружками подалася в Бостон на концерт. Так, моя матуся, велика фанатка концертів. Та чом би й ні? Її ж «єдиний» син мертвий, треба ж їй чимось себе зайняти, аби відволіктися. Щось я злий. Але, якби ви побували в моїй шкурі, то зрозуміли б, як воно мені.
Тато був на задньому дворі, поливав водяним пилом зі шланга жалюгідні рештки городу. Але то був дохлий номер — про це свідчив не лише похоронний вираз його обличчя, а й сам город. Земля була сіра й легка, як пух. Усе пожухло, крім кукурудзи, на якій так і не виткнулося жодного їстівного качана. Тато казав, що він не вміє поливати городину. То була гра на виживання: або про неї піклується мати-природа, або не пощастило. Він міг залити одне місце й втопити рослини у воді. А вже в наступному ряду вони вмирали від спраги. Знайти золоту середину йому ніяк не вдавалося. Однак він про це не дуже багато говорив. Він втратив сина у квітні й город — у серпні. І я визнавав за ним це право: не говорити ні про те, ні про те. Просто мене діймало, що про все інше він теж перестав говорити. То вже, курва, була занадто велика демократія.
— Тату, привіт. — Я підійшов і став коло нього збоку. Простягнув йому пачку льодяників «ролло», які купив в аптечному магазині. — Хочеш?
— Здрастуй, Ґордоне. Ні, дякую. — Він і далі зрошував водяним пилом безнадійну сіру землю.
— Можна я завтра переночую в наметі на полі у Верна Тесіо, з хлопцями?
— З якими хлопцями?
— З Верном. Тедді Дючампом. Може, Крис буде. — Я думав, він зараз наїжджатиме на Криса — мовляв, це погана компанія, гниле яблуко з самісінького дна діжки, злодій, майбутній вихованець колонії для неповнолітніх злочинців. Але тато лише зітхнув і відповів:
— Та йди, напевно.
— Супер! Дякую!
Я вже розвернувся, щоб піти в дім і позиряти, що там по зомбоящику показують, але раптом тато спитав:
— Ґордоне, це єдині люди, з якими тобі хочеться дружити, так?
Я оглянувся на нього, внутрішньо приготувавшись до суперечки, але того ранку в нього не стало сил для суперечок. Хоча, як на мене, то краще б вони були. Плечі в нього поникли. Обличчя, повернуте не до мене, а до мертвого городу, було похнюплене. А в очах зблискувало щось неприродне, схоже на сльози.
— Ой, тату, ну, вони нормальні…
— Певна річ. Злодій і двоє кретинів. Чудова компанія для мого сина.
— Верн Тесіо не кретин, — заперечив я. Щодо Тедді сперечатися було важче.
— Дванадцять років, а він досі в п’ятому класі, — мовив тато. — А той раз, коли він лишався у нас ночувати… Коли принесли недільну газету, він цілих півтори години читав розділ з коміксами.
Цим батько не на жарт мене розлютив, бо я подумав, що це несправедливо. Він судив про Верна так само, як про всіх моїх друзів — уряди-годи бачив їх у передпокої, коли вони до нас заходили й від нас виходили, і судив. Він їх не знав і помилявся. А коли назвав Криса злодієм, то для мене це взагалі як червона шмата, бо про Криса він ніфіга не знав. Я хотів йому все це висловити, але боявся розізлити: тоді він посадить мене під замок і не дозволить нікуди йти. Та й не те щоб він сердився насправді. Він же не лютував, як ото інколи за вечерею, коли так розходився, що ніхто вже й їсти не хотів. Зараз він просто здавався зажуреним, змученим і виснаженим. У свої шістдесят три роки він міг би бути моїм дідусем.
Мамі виповнилося п’ятдесят п’ять — теж не першої свіжості квітка. Коли вони з татом побралися, то пробували одразу ж створити сім’ю. Мама завагітніла, але стався викидень. Потім було ще два викидні, і лікар сказав, що вона ніколи не зможе виносити дитину. Ви розумієте, я все це знаю до найменших подробиць, бо вислуховував, коли вони читали мені нотації. Вони хотіли, щоб до мене дійшло — я особливий дар від Господа, а я, такий невдячний, не ціную того, як мені шалено пощастило бути зачатим, коли моїй матері стукнуло сорок два й у волоссі вже проглядала сивина. Я не цінував ані свого безрозмірного везіння, ані її страшних мук і самопожертви.
Через п’ять років після того, як лікар повідомив мамі, що вона ніколи не матиме дітей, вона завагітніла Деннісом. Носила його вісім місяців, а тоді він просто випав, усі вісім фунтів[125]. Тато часто повторював, що, якби мама доносила Денніса, то він би важив усі п’ятнадцять. Лікар тоді сказав: «Ну, іноді природа нас дурить, але іншої дитини у вас не буде. Подякуйте за неї Богу й будьте задоволені». Через десять років вона завагітніла мною. І не тільки виносила весь термін — лікарю довелося мене щипцями висмикувати. Нє, ви коли-небудь чули про таку прибацану сімейку? Я прийшов у цей світ сином двох пристаркуватих сопунів (але про це не будемо), а мій єдиний брат грав у бейсбол на полі для дорослих хлопців, коли я ще в пелюшках лежав.
Для моїх батьків одного дару від Господа було цілком досить. Не скажу, щоб вони мене кривдили, не били — так точно, але я став для них збіса великою несподіванкою, а коли тобі за сорок, то ти вже не так любиш несподіванки, як у двадцять. Після мого народження мама зробила собі операцію, яку її подружки-квочки називали «перев’язкою». Видно, хотіла на сто відсотків себе убезпечити від наступних дарів Господа. Уже в коледжі я дізнався, що мені фантастично пощастило — міг народитися недоумком… хоча, напевно, тата обсідали важкі сумніви, коли він бачив, як мій кореш
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Чотири сезони», після закриття браузера.