Читати книгу - "Пригоди Шерлока Холмса. Том 2"

— Я сиджу тут із самісінького ранку, відтоді, як Ватсон поїхав, — мовив баронет. — Сподіваюся, що буду за це винагороджений? Якби не обіцянка не виходити на болота, я провів би вечір набагато веселіше, бо Степлтон надіслав мені запрошення.

— Ще б пак, ви справді весело провели б у нього цей вечір, — сухо сказав Холмс. — До речі, вас, мабуть, анітрохи не хвилює те, що ми дивилися на людину, яка скрутила собі в’язи, і оплакували вас?

Сер Генрі широко розплющив очі.

— Ну чому ж?

— Бідолаха-каторжанин був у вашій одежі. Боюся, що ваш слуга, який подарував йому цю одежу, тепер матиме проблеми з поліцією.

— Навряд. Як я пам’ятаю, там не було жодної мітки.

— Тим ліпше для нього, та й для вас усіх, бо всі ви тут замішані у протизаконних діях. Правду кажучи, мені, як сумлінному детективові, слід було б негайно заарештувати всю вашу сімейку. Доказом можуть слугувати Ватсонові листи.

— Але як посувається наша справа? — спитав баронет. — Чи розібралися ви нарешті хоч трохи в цій плутанині? Ми з Ватсоном так нічого й не знаємо, відколи приїхали сюди.

— Гадаю, що все дуже скоро з’ясується. Ця справа надзвичайно складна й заплутана. Окремі подробиці в ній і досі повиті мороком, але він неодмінно розвіється.

— З нами тут сталася досить дивна пригода, і Ватсон, напевно, вже розповів вам про неї. Ми чули на болоті виття собаки, і я ладен заприсягтися, що це нам не причулося. В Америці мені доводилося мати справу з собаками, і виття їхнє я впізнаю одразу. Коли вам пощастить накинути на цього пса ремінець або посадовити його на ланцюг, я вважатиму вас за найкращого детектива в світі.

— Буде він і на ремінці, й на ланцюзі, якщо ви трохи допоможете мені.

— Я зроблю все, що ви скажете.

— Чудово. Але я прошу, щоб ви робили це сліпо, ні про що не розпитуючи.

— Усе буде, як ви хочете.

— Якщо ви згодні, то мені здається, що ми невдовзі розгадаємо нашу невелику загадку. Немає сумніву, що…

Він раптом зупинивсь і пильно глянув кудись угору, понад моєю головою. Лампа світила просто йому в обличчя — напружене, нерухоме, мов у гарної класичної скульптури, — справжнісіньке втілення тривоги й настороженості.

— Що сталося? — вигукнули ми разом з сером Генрі.

Я бачив, як Холмс перевів на нас погляд, силкуючись погамувати своє хвилювання. Обличчя його було застигле, як і раніш, але очі переможно сяяли.

— Пробачте мені моє захоплення, — мовив він, махнувши рукою в бік портретів, що висіли на протилежній стіні. — Ватсон вважає, що я анітрохи не знаюся на мистецтві, але він мені просто заздрить — через те, що тут у нас різні смаки. А портрети справді пречудові.

— Радий це чути од вас, — відповів сер Генрі, трохи здивовано позираючи на мого друга. — Я на цих картинах не розуміюся; конячка чи бугайчик — то інша річ. Я й не знав, що ви маєте час на отакі речі.

— Не дивуйтесь, я завжди побачу те, що варте уваги. Ладен заприсягтися, що ота леді в блакитній шовковій сукні — пензля Неллера. А гладкий джентльмен у перуці — роботи Рейнолдса. Це все, мабуть, фамільні портрети?

— Так, усі.

— І ви знаєте їхні наймення?

— Берімор довго втокмачував це мені, і тепер я можу легко відповісти свій урок.

— Тоді хто цей джентльмен із підзорною трубою?

— Це контр-адмірал Баскервіль, що служив у Вест-Індії за часів Родні. А отой, у синьому сурдуті і з сувоєм, — сер Вільям Баскервіль, голова комісій Палати громад часів Піта.

— А оцей кавалер у чорному оксамиті з мереживом, навпроти мене?

— О, з ним вам треба ближче познайомитися. Це винуватець усіх наших бід — лиходій Х’юго, що дав початок легенді про собаку Баскервілів. Ми його, напевно, не скоро забудемо.

Я розглядав портрет із цікавістю й деяким подивом.

— Боже мій! — мовив Холмс. — А зовні він такий тихенький, спокійний, хіба що в очах грають бісики. Я уявляв його здоровенним, схожим на розбійника чолов’ягою.

— Тут не може бути жодного сумніву. На звороті полотна стоїть ім’я і дата — 1647.

Решту вечора Холмс майже не розмовляв, але портрет стародавнього гультяя немовби зачарував його, і за вечерею очі мого друга раз у раз спинялися на полотні. Тільки згодом, коли сер Генрі пішов до себе, я зрозумів, яким річищем пливуть Холмсові думки. Взявши зі спальні свічку, він повів мене назад до їдальні і підніс світло до потемнілого портрета на стіні.

— Ви нічого не помітили?

Я довго розглядав капелюх з широкими крисами й пером, кучері, білий мережаний комір і суворе, вузьке обличчя. Воно не було грубим, але здавалося черствим, манірним — таким його робили міцно стулені тонкі вуста й холодні, невблаганні очі.

— Він нікого вам не нагадує?

— Підборіддя ніби таке, як у сера Генрі.

— Так, справді. Але стривайте! — Холмс став на стілець і, тримаючи свічку в лівій руці, зігнутою правою затулив широкі криси капелюха й довгі кучері.

— Боже милий! — здивовано вигукнув я.

З полотна на мене дивилося обличчя Степлтона.

— Тепер бачите? Мої очі звикли відокремлювати обличчя від його оздоб. Це найперша риса слідчого — проникати поглядом за машкару.

— Справжнє диво! Наче його власний портрет!

— Так, це цікавий зразок спадковості — і в фізичному, і в духовному розумінні. Почнеш вивчати отак родинні портрети — й повіриш у переселення душ. Цей чолов’яга теж Баскервіль, це безперечно.

— І цілить у спадкоємці.

— Саме так. Цей портрет заповнив одну з найскладніших наших прогалин. Ми впіймали його, Ватсоне, таки впіймали, і я заприсягаюся, що завтра ввечері він битиметься у наших тенетах, як б’ється метелик у його сачку. Шпилька, корок, картка з написом — і ми додамо його до нашої колекції на Бейкер-стрит!

Одходячи од портрета, він вибухнув сміхом. Я нечасто чув його сміх, але знав, що він завжди віщує якомусь лиходієві нещастя.

Наступного дня я прокинувся рано, але Холмс підхопився ще раніше, бо коли я одягався, то побачив його крізь вікно на стежці.

— Сьогоднішній деньок завдасть нам неабиякого клопоту, — зауважив