Читати книгу - "Мерзенна сила"

— Вам, звісно, не треба нагадувати, — мовив Візер, — що ми прагнемо знайти доктора Ренсома не тільки через його досягнення на поприщі філології. Якби нам вдалося зачепитися хоч за найтоншу ниточку, то, можу вас запевнити, ми б уже давно мали б задоволення… е-е… вітати його тут, у нас.

— Звичайно. Його, можливо, взагалі немає на Землі.

— Мені доводилося якось із ним зустрічатися, — сказав, прикривши повіки, Візер. — Видатний чоловік, по-своєму… Його проникливість та інтуїція могли б і нам стати у великій пригоді, якби тільки він не перейшов на бік реакції. Достоту сумно про це згадувати…

— Певна річ, — перебив його Фрост. — До речі, сучасну валлійську знає Стрейк, його мати була валлійкою.

— Звісно, було б набагато краще, — відказав Візер, — якби ми не виносили на люди наші, так би мовити, домашні справи. Мені, наприклад, — та й вам, без сумніву, теж, — дуже не хотілося б запрошувати задля цієї справи спеціаліста з кельтської звідкілясь зі сторони.

— Про спеціаліста ми, ясна річ, подбаємо, як тільки переконаємось, що можемо обходитися без його послуг, — запевнив Фрост. — Мене більше непокоїть те, що ми марнуємо час. Якого поступу ви сягнули зі Стрейком?

— О, тут усе чудово, просто чудово, — втішився заступник директора. — Правду кажучи, я навіть трохи розчарований… тобто, хочу я сказати, мій учень просувається вперед так швидко, що, можливо, доведеться відмовитися від одного задуму, який видавався мені вельми привабливим. Я, знаєте, подумав, що було б дуже непогано і навіть… е-е… доречно, якби обидва наші учні пройшли ініціацію разом. Як на мене, то й вам це мало б припасти до вподоби. Втім, якщо Стрейк буде готовий раніше за Стадока, то я, звісно, не стоятиму у нього на дорозі. Ви ж розумієте, любий мій друже, я зовсім не маю на меті влаштувати якесь змагання, щоб порівняти ефективність наших із вами методів — насправді дуже різних…

— Навіть якби у вас і було таке бажання, то все одно нічого не вийшло б, — мовив Фрост. — Я поки що розмовляв зі Стадоком тільки раз — кращого результату годі й очікувати. Про Стрейка я згадав тільки тому, що хотів з’ясувати, чи відданий він уже нашій справі настільки, щоб його можна було відрекомендувати нашому гостеві.

— Ну… що стосується відданості… — замимрив Візер, — то у певному сенсі… опускаючи деякі тонкі нюанси… хоч я, звісно, не маю жодних сумнівів стосовно того, що всі ці нюанси надзвичайно важливі… словом, я б не вагався… ми, безперечно, могли б…

— Думаю, — сказав Фрост, — комусь треба постійно тут чергувати. Він може прокинутися щохвилини. Наші учні — Стрейк зі Стадоком — могли б змінювати один одного. Ніщо не заважає їм трохи попрацювати задля нашої справи ще до повної ініціації. Накажемо дзвонити нам, як тільки виникне найменша потреба, — і все.

— Гадаєте, пан… е-е… Стадок уже достатньо просунувся?

— Це не має жодного значення. Зашкодити нам він не зможе, вибратися звідси — також. Зрештою, тут треба просто сидіти, нічого більше. Для нього це буде непогана перевірка.

МакФі, який щойно в запеклій суперечці поклав на обидві лопатки і Ренсома, і Алькасанову голову за допомогою одного просто-таки неймовірного аргумента (уві сні той аргумент видавався абсолютно неспростовним, та в чому саме він полягав, ольстерець так ніколи і не пригадав), зненацька прокинувся від того, що хтось сильно трусив його за плече. Він раптом відчув, що страшенно змерз… і ще в нього зовсім задубіла ліва нога… а тоді враз збагнув, що дивиться просто в обличчя Деністонові, який нахилився над ним. До сіней, здавалося, набилося чимало люду — тут був і Деністон, і Дімбл, і Джейн. Усі троє, мокрі до нитки і вимащені в болоті, виглядали добряче потомленими.

— З вами все гаразд? — запитав Деністон. — Я вже кілька хвилин не можу вас добудитися.

— Добудитися? — перепитав МакФі так, наче ще не зовсім прийшов до тями, а тоді раз чи два проковтнув слину й облизав губи. — Так, так… зі мною все добре. — Тут він ніби щось пригадав, різко випростався і сказав: — Тут був якийсь чоловік.

— Який ще чоловік? — запитав Дімбл.

— Ну… — МакФі, здавалося, геть розгубився. — Хтозна… це все не так легко… Як по правді, то я заснув, коли ми тут говорили… а про що — хоч убийте, не згадаю.

Деністон із Дімблом і Джейн перезирнулися. Хоч МакФі й полюбляв зимовими вечорами перехилити скляночку гарячого пуншу, п’яним вони його не бачили ще ніколи. Та вже наступної миті він зірвався на ноги і вигукнув:

— Сили небесні, таж сюди зі мною прийшов було й господар! Мусимо обшукати дім і сад, мерщій! То, напевне, був якийсь ошуканець чи шпигун. Тепер я розумію, що зі мною сталося: він мене загіпнотизував. Приїхав верхи… значить, десь тут має бути і кінь.

Ці слова неабияк усіх стривожили. Деністон різко розчахнув двері до кухні; за ним туди кинулися й усі решта. Спочатку вони не побачили нічого, крім якихось неясних тіней у червонястих відсвітах пригаслого вогню; було очевидно, що вугілля в піч не підкидали вже кілька годин. Та ось Деністон намацав вимикач, кухню залило світло — і на мить усім аж сперло віддих. Четверо жінок сиділи кожна на своєму звичному місці і міцно спали. Галка чапіла на спинці порожнього крісла і теж спала. Спав і Пан Бультитюд: він розтягнувся на підлозі перед піччю і мирно, по-дитячому похропував. Пані Дімбл було, напевне, не надто зручно, бо вона заснула, поклавши голову на стіл, а в руках і далі тримала наполовину зацировану шкарпетку. Дімбл дивився на неї з тією непідробною