Читати книгу - "Найкращий сищик та падіння імперії"

Чоловік побачив, як я малих пригостив, уже не так суворо на мене дивився.

— То купувати ліс збираєтеся? — спитав він.

— Та подивитися хочу. Мій пан великі замовлення від армії має, деревина потрібна.

— На труни, чи що? — скривився мужик. — У нас із хутора хлопця забрали, потім прислали лист, що загинув десь у Пруссії. А її брата, — кивнув у бік дружини, — десь у Галичині поранило, ногу відірвало. Прийшов додому, а що на землі без ноги робити? А то ще кажуть, знову будуть призивати до армії. Тепер уже і сімейних. Ото заберуть мене, хто родину мою годуватиме?

— Про це мене не питай, цього не знаю, — чесно сказав я.

Сам подумав, що набридла людям війна. То ж спочатку здавалося, що от дамо німцю просратися і будемо всієї Європи господарями. А тепер уже ніхто і думати про ту війну не хоче. То до армії добровольцями бігли, а то від призову тікають. Скучив народ за миром.

— А дітей у тебе, бачу, багато. Скільки? — спитав я, щоб ближче до зниклої дівчини підійти.

— Шестеро, — зітхнув чоловік. — І всі дівки, немає мені помічників.

— Та зараз дівка за помічника може бути. У мене племінниця поїхала до Києва, влаштувалася там покоївкою до багатих людей. І сама у теплі і в добрі, й заробляє непогано, — збрехав я і подивився на господаря. Той засмутився.

— Я б теж відправив на заробітки, так малі ж іще, куди їх, — зітхнув він і кивнув на дівчат, що виглядали з пічки. Вони справді були малі.

Ми випили чаю і пішли дивитися ліс. Чоловік знав стежини, то ми горбочками ішли, там сухіше було. Показував, де який ліс. Походили, потім присіли на дереві, що впало, відпочити. Я чоловіка цигаркою пригостив, потім із фляги медовухи дав хильнути. Ще більше потеплішав він.

— Слухай, от іще що спитати хотів. Коли сюди їхав, на станції чув якісь розмови, що небезпечно тут. Чи правда то? — спитав у мужика, а той умить насторожився.

— Ну, вовки бувають, — відповів якось непевно.

— Я так і не зрозумів, але казали, що дівки тут зникають, — вів я далі.

— А тобі що, ти ж по дерево приїхав? — спитав мужик. Не став переконувати, що не зникають, посумнішав якось одразу.

— Ну, якщо небезпечно тут, то я мушу господарю своєму доповісти, що і як. А ото як люди пропадають, то значить, неспокійний край, і він тут ліс не купуватиме. Правду кажуть?

Він скривився, а я флягу йому подав. Він випив, добрячий такий ковток.

— Та ні, брешуть, — закрутив головою. Неправду казав, це одразу помітно було. — Ніхто тут не зникає.

Мужик схилив голову, похнюпився. І відчув я, що можна бити. Воно-то гріх, але от часто доводилося мені у справах своїх брехати, щоб людей розбалакати. Вмів я це добре, пустив сльозу і розповів історію, як у мене в Києві донька зникла. Як шукали довго і не знайшли. Розповідав, плакав, удавав, наче попиваю з фляги, але насправді тільки губи мочив. Мужик послухав і сам плакати почав.

— А в мене донька померла. Доросла вже була, працьовита. Мелашкою звали. Вона до панни ходила, у Дергачі, співала там, навіть грамоти навчилася. Думав я, що до Києва поїде, хороше місце знайде, нам допомагатиме. А вона померла, — аж застогнав.

— Захворіла, чи що?

— Захворіла! — рукою махнув. Я йому ще флягу. Він ковтнув. Почав у нього потроху язик заплітатися. — Не захворіла. «Лісні» її схопили. Мелашка! Така добра була! І співала добре! Панна її вихваляла. Вона читати вміла! Святе Писання! А її ось так! За що? Чому? Мелашку мою!

Далі вже плакав і щось зовсім незрозуміле верз, кілька разів знову згадавши про якихось «лісних».

— Що за лісні? — спитав я.

— Тихо! Тихо! — аж злякався мужик, трохи протверезів, озирнувся навколо. — Ти чужий, не називай їх, а то прийдуть! Ніколи не називай! Страшні вони!

— Добре, не буду, — кивнув я.

— Ходімо звідси. — Підвівся, хоч і хитався, але аж побіг, наче гналися за нами. Я боявся, щоб він дорогу не загубив зопалу, але він упевнено на хутір вивів. Я йому полтиник дав, думав, зрадіє, а він у кишеню кинув, наче і не помітив. Стояв увесь у сльозах. Залишив я його, сів верхи, поїхав із хутора. Неподалік зустрів у лісі хлопця, який ведмежу цибульку рвав.

— О, люблю я цибульку. За скільки продаси? — спитав я.

— За копійку, — кивнув хлопець, отримав дві. Я зелень у кишеню сховав.

— Слухай, а хочеш п’ятак заробити? — спитав у хлопця.

— Хочу! — зацікавився він.

— А розкажи, що з Мелашкою сталося? — попросив я.