Читати книгу - "Повія, Мирний"

- У-у-у! - за­гув Про­цен­ко. - Вот скульптур­ность форм, вот мяг­кость и теп­ло­та очер­та­ний! - зди­ву­вав­шись, ка­же вiн Ко­лiс­ни­ко­вi.

- Ага. Не я ка­зав? Не я ка­зав? А що, неп­рав­да? На ло­бi мi­сяць, на по­ти­ли­цi зо­рi! Ко­зир - не дiв­ка!

- Постойте, пос­той­те. Во­на на­га­дує щось ме­нi знай­оме, - зно­ву по­чав Про­цен­ко. - Я десь ко­гось на неї схо­жу ба­чив. О-о, дай, бо­же, пам'ять. Де я ба­чив та­ку?

- Нiгде! Нiг­де в ми­рi, хi­ба, мо­же, ко­ли прис­ни­ла­ся та­ка! - ска­зав Ко­лiс­ник.

- I я десь ба­чив та­ку, та чорт йо­го знає, не при­га­даєш де, - до­дав Ру­бець, упи­ва­ючись очи­ма в ли­це дiв­цi. Та сто­яла i спо­кiй­но пе­ре­во­ди­ла свiй гар­ний па­лю­чий пог­ляд по лю­дях. Ось во­на стрi­лась очи­ма з Про­цен­ком. Ти­хе непримiт­не­ ди­ву­ван­ня, схо­же на страх, заб­ли­ща­ло у її безо­днiх зра­ч­ках, пос­тать ко­лих­ну­ла­ся, во­на пох­ню­пи­лась i зра­зу пе­ре­ве­ла очi у дру­гу сто­ро­ну.

- Їй-богу, я десь ба­чив! - гук­нув Про­цен­ко.

- Ат, ка­же­те. Нiг­де не ба­чи­ли! - од­но своє Ко­лiс­ник.

Кругом їх на­би­ло­ся на­ро­ду - по­вер­ну­ти­ся нi­як, а жа­ра - ди­ха­ти важ­ко.

- Знаете шо? Хо­дi­мо ми по­пiд ту стi­ну. Там на ос­лон­чи­ку пос­та­но­ви­мо­ся - не так бу­де жар­ко i все вид­но, - ска­зав Ко­лiс­ник i нап­ря­мив­ся. Дру­гi за ним.

Насилу проб­ра­ли­ся i тiльки що пос­та­но­ви­лись, як роз­дався за­бiй на ро­ялю - оз­на­ка, що не­за­ба­ром поч­неться пi­с­ня. На­род, що до­сi пе­ре­го­во­рю­вав­ся, зра­зу за­мер-за­тих, чу­т­но бу­ло, як му­ха лi­та­ла. Се­ред тiї ти­шi ви­раз­но бри­нi­ли тон­кi го­лос­ни­ки ро­ялю. Аж ось зра­зу по­над го­ло­ва­ми гря­нула мар­шо­ва:

Мы друж­но на вра­гов,

На бой, друзья, спе­шим…

Ляскучi го­ло­си дiв­чат зли­ва­ли­ся з ох­рип­ши­ми за­во­да­ми п'янюг, що бi­ля ро­ялю сто­яли i з-за спин роз­ряд­же­них пта­шок да­ва­ли оз­на­ку, що й во­ни ту­та, що й во­ни, не ма­ючи та­ла­ну або спор­тив­ши го­ло­си, пе­рей­шли з те­ат­ральних по­мос­тiв тi­ши­ти п'яне ку­пецт­во та кра­марст­во своїми за­водами. Мар­шо­ва прой­шла i скiн­чи­ла­ся кри­ка­ми "ура-ура!". Слу­ха­чi на­дi­ли­ли спi­ва­чок цi­лим за­бо­ем ляс­кан­ня в до­лош­ки, грю­ку но­га­ми, кри­ка­ми "бра­во!". У спi­ва­чок за­грали очi, зас­мi­ялись ус­та, i, пе­ре­шiп­ту­ючись та перемор­гуючись од­на з од­ною, во­ни зра­зу опус­ти­ли­ся на неве­ли­ч­кi­ дзиг­ли­ки, що сто­яли по­за­ду їх. Зос­та­лась од­на се­ред­ня. Ро­яль дав акорд i стих. Во­на од­ним пог­ля­дом оки­нула мо­ре го­лiв, що сто­яли ко­ло неї, i, ус­мi­ха­ючись, почал­а… "Пра­ч­ку". Дзвiн­ким го­ло­сом во­на по­ча­ла вис­пi­ву­ва­ти про три­над­ця­ти­лiт­ню мо­ло­де­сеньку прач­ку, як ту кликну­ли до су­да­ри­на-ба­ри­на сти­ра­ти со­роч­ку, од­на з та­ких пi­сень, кот­ру спi­ва­ють по­вiї для п'яних "гос­под" або ще п'янi­ших куп­цiв, ку­пецьких син­кiв. До спi­ву спi­ву­ха до­давала ви­ра­зи ру­ка­ми, ста­ном, го­ло­вою. Слу­ха­чi сто­яли i млi­ли. Здається, во­ни по­нi­мi­ли, за­бу­ли про все на свi­тi, ок­рiм од­ної не­люд­ської по­хо­тi, кот­ра так гра­ла i свi­ти­ла їх очи­ма i кот­ру так ви­го­ло­шу­ва­ла спi­ву­ха. Нi­мий ок­лик од­ними очи­ма не за­ба­рив­ся пе­рей­ти в нес­тям­ну бу­рю кри­ку, ко­ли спi­вач­ка по­ча­ла по­ка­зу­ва­ти, як во­на сти­ра­ла со­роч­ку. Од­ки­нув­ши го­ло­ву на­зад i пус­ка­ючи бi­си­ки очи­ма, во­на злег­ка пiд­ня­ла пла­хiт­тя сво­го ку­цо­го плат­тя i, вер­тя­чи пе­ре­дом, пе­ре­ти­ра­ла ру­ка­ми. Без вся­ко­го со­ро­му по­ча­ла во­на по­ка­зу­ва­ти пе­ред усi­ма, як… сти­ра­ти. Слу­ха­чi не видерж­али, крик нес­тям­ний, крик ра­дос­тi до слiз, по­хо­тi до за­бут­тя, що це дiється се­ред лю­дей, зняв­ся i ло­мив своїм гу­ком осе­лю вок­за­лу, хви­ля­ми пе­ре­ли­вав­ся з од­но­го бо­ку на дру­гий, грюк i стук сот­нi нiг, плес­кан­ня в до­лош­ки при­вi­та­ли спi­вач­ку, кот­ра, кла­ня­ючись на усi сто­ро­ни, опу­стилася на свiй дзиг­лик. Мо­ло­дi па­нiй­ки ре­го­та­лись, пан­ночки для ви­ду по­опус­ка­ли очi у зем­лю, а па­ни­чi i па­ни од­но гу­ка­ли: "Бiс! бiс!" Хтось крик­нув: "Бу­ке­та!" - i цi­лi пуч­ки квi­ток по­ле­тi­ли пiд но­ги спi­вач­цi. Дру­гi, про­тов­пив­шись, са­мi пiд­но­си­ли до рук. Та, кла­ня­ючись, бра­ла i, лу­ка­во дя­куючи очи­ма, ню­ха­ла. Хтось гук­нув: "Шам­пансько­го!" При­служник пiд­нiс на пiд­но­сi ви­но i по­дав до рук мо­ло­до­му па­ни­че­вi, той з ком­па­нiєю поп­лiв­ся до спi­вач­ки, i по­ча­ли ви­пи­ва­ти за її здо­ров'я. Во­на са­ма тро­хи хлес­ну­ла з од­но­го бо­ка­лу, за­те зо всi­ма при­яз­но цо­ка­лась.

А що ж на­шi зем­ля­ки? Книш ре­го­тав­ся i злег­ка штов­хав пiд бiк Руб­ця, кот­рий, чер­во­нi­ючи, од­ма­ху­вав­ся ру­ка­ми.

Проценко ви­тя­гу­вав шию i, знай, во­див па­лю­чи­ми очи­ма за спi­вач­кою, мов во­на бу­ла маг­нi­том i тяг­ла йо­го за со­бою; Ко­лiс­ник вер­тiв­ся, як опа­ре­ний, i, трi­па­ючи се­бе по жи­во­ту, по бо­ках, гу­кав: "Ох, не ви­дер­жу! їй-бо­гу, не видер­жу!"

Вiн та­ки i не ви­дер­жав. Дож­дав­шись, ко­ли на­род розiй­шовся ко­ло йо­го, вiн стриб­нув з ос­ло­на i, як бу­ря, пом­чав­ся до ку­пи, що кру­гом обс­ту­пи­ла спi­вач­ку.

- Наташа! - обiз­вав вiн її, про­тов­пив­шись до неї.

- Чево, па­па­ша? - при­яз­но ус­мi­ха­ючись, лу­ка­во спи­та­ла­ся во­на.

- Можно вас про­сить по­ужи­нать со мною?

- С удо­вольстви­ем! - од­ка­за­ла На­та­ша, по­да­ючи Колiсни­ковi свою пух­ку бi­лу руч­ку. Усi тiльки очi витрiщили­, див­лячись, як Ко­лiс­ник, узявши На­та­шу за ру­ку, по­вiв її че­рез увесь вок­зал у тi таємнi хат­нi за­ка­пел­ки, кот­рi примо­сти­ли­ся обiк йо­го.

- Человек! кар­ту! - гук­нув Ко­лiс­ник, шар­ка­ючи но­га­ми i об­ки­да­ючи кру­гом пог­ля­дом усю вок­за­лiю. З тим сло­вом вiн скрив­ся за товс­тою портьєрою.

По вок­за­лу пi­шов ти­хий го­мiн. Отак на­шi! Де не взяв­ся си­венький го­лу­бок та й зос­та­вив на бо­бах на­ших гороб­чи­кiв.

- От ти й знай ста­ро­го. Ста­рий, та мет­кий!

- А вже сей Ко­лiс­ник. Ку­ди не ткни­ся, всю­ди вiн уст­ря­не i завж­ди йо­го верх i за­тич­ка.

- Iще б! Дур­нi земськi гро­шi ку­ди дi­ва­ти? Он де на­шi мо­сти та га­тi роз­ла­зяться.

- Ходiмо вiд­сi­ля. Тут ди­ха­ти нi­чим, - пох­му­рий мо­вив Про­цен­ко до Кни­ша i Руб­ця i, ско­чив­ши з ос­ло­на, напрями­вся до своєї за­ка­пел­ки.

Тi пiш­ли за ним, роз­мов­ля­ючи за Ко­лiс­ни­ка, шо який-то вiн смi­лий та вдат­ний. Про­цен­ко мов­чав, ков­та­ючи чай з чер­во­ним ви­ном. Вiн нi­як у йо­го не до­хо­див сма­ку i все, знай, пiд­ли­вав та пiд­ли­вав ви­на у не­до­пи­тий ста­кан. Не­швидко во­ни одс­та­ви­лись вiд чаю, i ко­ли вий­шли про­хо­дит­ися, то Ру­бець i Книш бу­ли як стиг­лi ка­ву­ни чер­вонi, а Про­цен­ко блi­дий-блi­дий, аж сi­рий. Плу­та­ючи ногам­и, вiн, як та тiнь, сно­ви­гав за своїми зем­ля­ка­ми.

- А он i Ко­лiс­ник! - ска­зав Книш, уг­ля­дiв­ши йо­го че­рез роз­чи­не­не вiк­но у не­ве­лич­ко­му за­ка­пе­лоч­цi.

Вони си­дi­ли на м'яко­му ди­ва­нi ко­ло не­ве­лич­ко­го столи­ка, на кот­ро­му бу­ло нас­тав­ле­но чи­ма­ло страв, пля­шок. Вiн, об­хо­пив­ши її стан ру­кою, схи­лив­ся на її пух­ке пле­че своєю п'яною го­ло­вою i, здається, дрi­мав, i во­на му­сила плес­ка­ти йо­го по пов­нiй що­цi ру­кою i, знай, вигукувала:­ "Па­па­ша! па­па­ша! па­па­шеч­ка!"

Проценко пер­ший пор­вав­ся до вiк­на, за ним i дру­гi.

- Здрастуйте, мам­зель! -