Читати книгу - "Аномальні рідини, Наталія Ольшевська"

Олександра

- Бадьорого ранку, Саню! Ух, і холодрига в червні! Навіть не скажеш, що вже  літо! А  ти з голим пупом!

- Привіт, Борько! Граєшся сьогодні в мою бабусю? – вітаюся, поправляючи своє вкорочене худі. – Ти о шостій ранку на початку червня спеки чекав? Крути педалі, як я, і мерзнути буде ніколи навіть з голим пупом, - підстрибую до нашого барісти та за звичкою куйовджу біляві кучері.

- Ну ти знову за своє? – пихкає та скидає мою руку.

- Не можу втриматися, - широко усміхаюся, - пробач. Ти чому так рано?

- Не спав сьогодні, тому раніше прийшов.

- Як малеча?

- Усю ніч носився з Владиком на руках, щоб Аліна поспала. Ріжуться зубки.

- Чому не помінявся? Рая тебе підмінила б, - запитую, пристібаючи велосипед на велопарковці.

- Не можу відмовитися від чайових. Немовлята дорого обходяться, - хмикає колега, відчиняючи мені службовий вхід до пекарні.

    Мовчу. Такі витрати та турботи мене не хвилюють, однак, не заважають розуміти подібні ситуації.

   Заходжу у службове приміщення, заплітаю косу, переодягаюся у спецодяг та прямую на кухню.

   У цій пекарні я працюю лише місяць після довгих вмовлянь мого друга. Але робота у цьому місці привабила мене саме тим, що уся випічка створюється виключно вручну. Любов до тіста прищепила мені бабуся ще з раннього дитинства.

    Мабуть, моїм першим захопленням стало це в’язке липке місиво, яке  мене навчила приборкувати бабця. Воно липло до рук, чіплялося за фартух та, наче,  намагалося затягнути на той світ, поглинаючи мої дитячі передпліччя. Але я не здавалася. Місила. Тягнула. Била. Витягувала. Допоки воно не ставало м’яким, ніжним та піддатливим.  Я приручала його терпінням та силою. Тоді тішилася владою над непіддатною масою. Формувала вироби, які набували обрисів у моїх руках, наче волога глина у вправного гончаря. У своїх руках я відчувала владу. Створювала форми, розміри та об’єми. Допоки бабуся не відправляла їх у піч. Я відразу згадувала моторошну казку про Івасика-Телесика, тому ніколи не куштую свою випічку. Для мене це прояв канібалізму.

- Саню! – Господи, і чому тут до мене причепилося це ім’я!
- Я! – все ж відгукуюся, обтрушуючи руки від борошна і обертаюся на голос Маї, колеги-кондитерки.

- Роман Макарович кличе на нараду в свій кабінет.

- У мене тісто!

- Сказав, що зібрати потрібно усіх і терміново.

- Я не прийду. Від вас усе почую. Або сама потім зайду.

- Хочеш зіпсувати його і так кепський настрій?

- А він хоче зіпсувати партію круасанів?

- Санько,  - підіймає руки вгору та благає небеса, - дай Боженько сил чоловіку, який потрапить під твої чари!

- Ага, підкачатися йому не завадить, - кидаю, повертаючись знову до розкачування листкового тіста. - Без кубиків та міцних біцепсів не візьму.

- Мої підійдуть? Береш? – гримить позаду мене приємний чоловічий голос. Розвертаюся з качалкою. – Тільки не бий. Ми ж іще неодружені.

    З піднятою вгору чорною футболкою біля входу до кухні стоїть високий сіроокий шатен приблизно мого віку, демонструючи ідеальний прес.

- Обіцяю не псувати твої круасани, - промовляє з кособокою усмішкою.

   Мая, червоніючи, зникає з кухні. А мене  ж сором’язливістю ніхто не нагородив. Виникає бажання потерти лапки, як муха. Розважимося.

- Біцепсів не видно. Зніми футболку.

- Ти серйозно?

- Хіба я сказала, що жартую? – підіймаю брову.

- Ти сама попросила.

   Тягне футболку вгору. Знімає, кладе її на стіл для роздачі, розправляє плечі та крутиться навколо себе, демонструючи треноване тіло.

- Ну як? – нахабно посміхається. Знає мужик собі ціну.

- Зверху підходиш. Тепер штани.

- Що?

- Маю оглянути, що брати, з усіх сторін. Знімай.

   Чоловік спантеличено дивиться на мене, але вогник азарту у його очах таки загорівся. Тягнеться за ременем, розстібає його, тоді штани. Спускає їх до щиколоток, лишаючись у чорних боксерах.

- Повернися.

- Вигляд ззаду оціниш?

- Саме так. У мене фетиш на булочки, хіба не ясно? – підіймаю качалку вгору.

- Господи… - бурмоче, обертаючись, але я чую. – Ну як? Оцінила?

- Безумовно. Не повертайся, на дотик ще спробувати потрібно.

   Кладу качалку, тихенько беру широку дерев’яну лопатку та наближаюся до цього торговця тілом.

   Бачу, як напружується спина чоловіка. Підходжу та кладу руку між його лопаток. Шкіра гаряча та гладка. Проходжуся долонею від шиї до попереку, повільно зачіпаючи гумку боксерів над сідницями великим пальцем. Чую шумний видих. Підіймаюся долонею вгору по спині та злегка натискаю на шию, трохи нагинаючи його вперед. Як і очікувала, мужик застигає у такому положенні. Відпускаю руку, ловлю момент і з усієї сили ляскаю його по заду лопаткою. Руки у мене міцні. Гарно ляснуло. Одразу відскакую про всяк випадок.