Читати книгу - "Бунгало, Сара Джіо"

Мені кімната здавалася вогкою і дивною. Два голі матраци в синьо-білу смужку, якісь незрозумілі плями. Охайні стоси потертої постільної білизни. Цієї миті мені страшно забракло Максін. Знаю, це по-дитячому. Вона б швиденько розстелила постіль, зготувала чай, і стало б так спокійно та затишно.

Утім тепер я сама маю дбати про себе.

—Енн, мені не віриться, що сьогодні будуть танці. Танці! І полковник Донаг’ю хоче потанцювати зі мною!

Ну от, знову це прізвище. Чому воно викликає в мене таку реакцію? Я не вірю в чистоту його намірів чи відчуваю дещо інше? У пам’яті промайнуло те, що сказали на летовищі Стелла й Ліз. Вони заздрили Кітті. Жах, невже я теж заздрю?

На відміну від мене Кітті вміла поводитися із чоловіками. Я думала про Джерарда та крутила перстень на розпухлому від спеки пальці.

—Так, це буде весело, — підтакнула я, силкуючись змінити свій голос на радісний.

—Я вдягну жовту сукню, — кинулася до саквояжа Кітті.

Жовтий їй личив, а сукня, яку вона приставила до себе, чекаючи на схвалення, сиділа ідеально. Я бачила Кітті в ній разів зо п’ять. Востаннє корсет стискали чіпкі руки містера Ґелфмена. Кумедно, що вона так горювала за ним, коли ми покидали Сіетл, а на острові наче вмить втратила пам’ять. Я поклялася не втрачати своєї.

Кітті дивилась у дзеркало, притискаючи до себе сукню і розгладжуючи складки, які скоро зникнуть від вологого повітря.

— Не знаю, — мовила вона. — Можливо, ліпше взяти синю. Ту, що ми купили навесні у «Фредерік&Нельсон». Вона наче трохи скромніша.

Я похитала головою.

— Ні. — Мені з голови не йшли Ліз і Стелла. Тож я твердо вирішила довести бодай собі, що не заздрю. Докласти зусиль, щоб бути для Кітті доброю подругою. Зрештою, саме тому я вирушила з нею сюди. — Вдягай жовту. Ти в ній приголомшлива.

Кітті буде найгарнішою дівчиною на танцях. Веселитиметься. А я радітиму за неї.

* * *

Санітарна частина — біла будівля із червоним хрестом над входом — пахнула милом та іпекауканою[3] з ноткою медичного спирту. Ми з Кітті прийшли останніми й примостилися в колі жінок, що спостерігали, як медсестра Гільдебренд демонструвала на руці іншої медсестри мистецтво догляду ран у тропіках.

— Пов’язку слід накладати проти годинникової стрілки, не дуже щільно, але так, щоб спинити кров. Рани мають дихати. Забагато або замало повітря, і тоді інфекція не забариться. — Вона на мить затихла, крізь вікно вдивляючись у далекі пагорби. — Особливо в цьому Богом забутому місці.

До кінця чергування ми скручували бинти в тугі згортки та складали назад до ящиків, доставлених з літака.

Я викладала на стіл грубі сувої бежевого полотна, намагаючись не думати про рани, до яких воно колись прилипатиме. Кітті брала їх з одного боку, я — з протилежного. Уже за годину заболіли пальці.

Працювали ми мовчки, побоюючись медсестри Гільдебренд, але всі мали що сказати. Тому, коли медсестра вийшла, щоб розв’язати якусь проблему в їдальні, залунали жіночі голоси.

—Важка вона людина, ця медсестра Гільдебренд, — мовила дівчина зліва від нас. Вона була на кілька років старша, мала солом’яно-жовте волосся, ластовиння на носі й великі привітні очі. Усмішка оголила нерівні зуби, які дівчина марно намагалася ховати за стисненими губами.

— О так, — погодилась я. — Не розумію, якщо вона так ненавидить це місце, то чому зголосилася сюди їхати?

—Тут її тримає минуле, — відповіла нова знайома.

—У якому сенсі «минуле»?

—Я не знаю точно, але інша медсестра розповіла мені ще на материку, — зашепотіла дівчина, — що вона тут була. Дуже давно. І трапилося щось погане.

—Що саме?

—Не знаю, але якийсь скандал.

— Невже вона злочинниця?! — вигукнула Кітті.

Дівчина знизала плечима.

—Хтозна. Але я не хотіла б утрапити їй під гарячу руку. Я Мері, — додала вона, кивнувши нам з Кітті.

—Я Енн.

—А я Кітті.

Мері засунула скручений бинт у ящик на столі.

— Що привело вас сюди?

Кітті розтулила рота, але я її випередила.

—Обов’язок перед нашою країною.

Мері поблажливо всміхнулася.

—Усі ми так кажемо. Ні, чому ти насправді приїхала сюди? Кожна з нас тікає від чогось або шукає щось. Розкажи свою історію. — Вона опустила погляд на мій перстень, можливо, тому що я його смикала.

Проте цього разу Кітті озвалася першою:

—Енн була заручена...

—І досі є, — перебила я.

—Так, Енн досі заручена, але вона відклала весілля, щоб поїхати сюди разом зі мною. — Кітті вдячно потерлася плечем об моє. — Перед від’їздом я вскочила в жахливу любовну халепу. І відчула, що мушу втекти.

— І я, — мовила Мері, піднісши голу руку. — Мій наречений розірвав заручини. Просто одного дня зайшов і сказав, що не кохає мене. Ох, дайте-но згадаю, як це воно прозвучало, — сказала вона й глянула на стелю, наче перебираючи спогади. — Так. Він сказав: «Дорогенька, я люблю тебе, але не кохаю». І, наче цього не досить, оголосив, що одружиться з моєю найкращою подругою. Видно, вони вже кілька місяців таємно зустрічалися. Правду кажучи, дівчата, від цього удару я мало в божевільню не потрапила. Коли нарешті оговталась і замислилася, що робити далі, то зрозуміла, що мушу поїхати. Кортіло втекти на край світу, щоб утамувати біль. Восени мало бути наше весілля. У готелі «Картрайт» у Сан-Франциско. — Вона втупила погляд у долоні й зітхнула. — Воно було б грандіозне.

—Дуже шкода, — сказала я.

—Нічого, зараз я вже можу про це говорити. — Вона взялася змотувати наступний бинт. — Ми збиралися переїхати до Парижа. Він вступив би на дипломатичну службу. — Мері сумно похитала головою. — Не варто було закохуватися в Едварда. Мама правду казала. Він занадто гарний для мене. — Дівчина знизала плечима, і біль в очах поступився місцем прозі життя. — Ось я тут. А ти? Ти кохаєш чоловіка, за якого збираєшся вийти?

Вона дивилася на мене.

— Звісно, так. — Мій голос чомусь прозвучав так, наче відбивав ворожу атаку.

—Тоді чому ти тут, а