Читати книгу - "Правда про справу Гаррі Квеберта"

Чому я тут? Бо це — Гаррі. І він, либонь, найкращий мій друг. Хоч як воно дивно, — усвідомив я це тільки зараз, — він таки найдорожчий мій друг. Упродовж навчання в ліцеї й університеті я не здатен був зав’язати дружніх стосунків з однолітками, знайти друга на все життя. В моєму житті був лише Гаррі, й не мало значення, винен він чи ні в тому, що йому інкримінували: будь-яка відповідь анітрохи не вплинула б на мою глибоку приязнь до нього. Чудернацьке то було почуття: гадаю, я волів би радше ненавидіти його чи плюнути йому в обличчя разом з усіма — і це було б найпростіше. Проте вся ця справа існувала на узбіччі моїх почуттів до нього. В щонайгіршому разі, думав я собі, він людина, а в кожного з нас свої демони. Питання лише в тому, до яких меж можна їх терпіти.

Я заїхав на паркувальний майданчик поруч із маркізою[3]. Червоний «корвет» Гаррі стояв тут-таки, де він його кидав завжди: перед невеликим прикалабком, що правив за гараж. Так, наче господар удома і все гаразд. Хотів було ввійти в дім, та він був замкнений. Уперше на моїй пам’яті двері цього дому не відчинилися переді мною. Я обійшов хату; поліції тут не було, та доступ за будинок перетяли огороджувальні стрічки. Я звіддаля оглянув чималеньку територію, що вони оперізували аж до самісінького узлісся. Там угадувалася також здоровецька яма, що свідчила про активні пошуки поліції, а поруч валялися саджанці гортензій, які вже встигли позасихати.

Певне, довгенько я тут пробув, бо на дорозі почувся шум двигуна. То був Рот, який примчав сюди з Конкорда. Побачив мене в телевізорі й відразу ж сів за кермо. Перше, що запитав:

— То ви таки приїхали?

— Авжеж. А що?

— Гаррі знав, що ви приїдете. Він сказав мені, що ви впертий як віслюк і що обов’язково запхнете носа в цю справу.

— Він добре мене знає.

Рот понишпорив у кишені й дістав якийсь папірець.

— Оце від нього, — сказав він.

Я розгорнув. То була записка.

«Любий Маркусе,

якщо ви читаєте ці рядки, значить, ви приїхали в Нью-Гемпшир, щоб дізнатися, як ведеться вашому давньому другові.

Ви сміливий хлопчина. Я ніколи не сумнівався в цьому. Присягаюся вам, що не винен у злочинах, в яких мене обвинувачують. Проте мені доведеться пробути якийсь час у в'язниці, а вам краще взятися за щось корисніше, ніж опікуватися мною. Думайте про свою кар'єру, почніть роман, адже до кінця місяця ви повинні надіслати його видавцеві. Найважливіше для мене — ваша кар'єра. Не марнуйте часу на мене.

Назавжди ваш

Гаррі.

Р. S. Якщо попри все вам захочеться трохи побути в Нью-Гемпширі чи вряди-годи сюди приїздити, то знайте, що двері будинку в Гусячій бухті для вас завжди відчинені. Живіть там скільки захочете. Прошу тільки про одне: годуйте чайок. Кладіть хліб на терасі. Годуйте чайок, це важливо».

— Не кидайте його, — сказав Рот. — Ви потрібні Квебертові.

Я кивнув.

— Як його справи?

— Кепсько. Чули новини? Всі вже знають про книжку, це катастрофа. Що більше я дізнаюся, то тяжче замислююсь, як мені його захищати.

— Звідки сталося витікання інформації?

— Гадаю, простісінько з кабінету прокурора. Там хотіли посилити на нього тиск, залучивши громадську думку. Їм потрібне щиросерде зізнання, адже ясно, що в справі тридцятирічної давності важить лише воно.

— Коли я зможу його побачити?

— Завтра вранці. В’язниця штату розташована на виїзді з Конкорда. Де ви зупинитеся?

— Тут, якщо можна.

Він скривився.

— Ох, сумніваюся, — сказав він. — Поліція обшукала дім. Адже це місце злочину.

— Хіба місце злочину не там, де яма? — запитав я.

Рот пішов поглянути на вхідні двері, потім обійшов дім і, всміхаючись, підійшов до мене.

— З вас був би добрячий адвокат, Ґольдмане. На дверях печаток нема.

— Це означає, що я маю право тут поселитися?

— Це означає, що вам ніхто не забороняє поселитися тут.

— Не певен, що зрозумів вас.

— У цьому чар американського права, Ґольдмане: коли нема закону, то ви його вигадуєте. І якщо вам забороняють, ви дійдете аж до верховного суду, що визнає вашу правду і надрукує ухвалу під вашим іменем: Ґольдман проти штату Нью-Йорк. Знаєте, чому, перш ніж затримати, правоохоронці повинні зачитати вам ваші права? Бо в 60-х роках засудили за зґвалтування такого собі Ернесто Міранду на основі його власних зізнань. І ось, уявіть собі, його адвокат заявив, що це незаконно, бо ґвалтівник Міранда до школи не вчащав і не знав, що Білль про права дозволяє йому ні в чому не зізнаватися. Адвокат поставив під сумнів розслідування, здійняв бучу, звернувся до верховного суду і, уявіть собі, виграв! Зізнання визнали недійсними, з’явилася славетна ухвала «Міранда проти штату Арізона», і тепер кожен полісмен, який хоче вас заграбастати, повинен казати: «Ви маєте право мовчати і маєте право на адвоката, якщо у вас немає коштів, то адвоката вам надасть держава». Одне слово, всією тією дурнуватою скоромовкою, що ми її чуємо весь час у кіно, завдячуємо другові Ернесто! Висновок: правосуддя в Америці, Ґольдмане, це колективна праця, в ній може брати участь кожен. Отож поселяйтеся в будинку, ніхто вам не заважатиме, а якщо поліція здуру поткне сюди носа, кажіть, що тут юридична лакуна, посилайтеся на верховний суд і погрожуйте позовом за відшкодування збитків, до того ж величезних. Вони завжди цього бояться. Але ключів од хати в мене нема.

Я дістав із кишені цілу в’язку.