Читати книгу - "Все починається в тринадцять"

Отже, юнак погодиться. Гуртом йдіть до кладовища. Ніхто не знає, де похована відьма. На дворі ніч, усі добряче захмеліли. Тому сміливо ведіть жертву не до могили відьми, а до могили його коханої. Про всяк випадок попетляйте кладовищем, щоб збити усі орієнтири. Підвели до могили — і мерщій назад, до компанії. Стійте і слухайте.

— Відьма затягне його до себе в могилу? — запитала якась із дівчат.

— Нічого з ним не станеться, хіба що пальці молотком до крові позбиває. Після цього йдіть і продовжуйте гулянку. Наступного дня він забуде про свою кохану, наче вона й на світі не жила. Потому з нього можна вірьовки вити. Ну, а хто це робитиме, то вже між собою розберетесь. За мою роботу віддячите послугою, як це і було завчасно домовлено.

— Що ми маємо зробити?

— Рівно через сім днів, опівночі одна з вас піде на могилу, щоб витягнути з хреста забитий цвях, і до сходу сонця принесе його мені. Оце і вся послуга. Чари відкриті. Справа робиться, — мовила відьма, підвелася з-за столу і вийшла в сусідню кімнату, даючи зрозуміти, що розмова вичерпана.

— Ну ти й артистка, — в захваті сказав Дмитро.

— Аж мороз по спині, — підтакнув Олег. — Може, переберемося до двору на лавочку?

— Розповіді лишилось на дві хвилини, — зазначила Оксана і продовжила. — Отже, дівчата зробили все, як радила відьма. І от їхня компанія прийшла до кладовища. Далі одна з тих дівчат взяла під руки п’яного хлопця і повела до могили...

Було чутно, як молоток вдарив раз, другий, а потім затих. Хтось із гурту припустив, що, мовляв, через хміль та ще в такій темряві важко поцілити по цвяшку. І враз нічну тишу пронизав рваний зойк. Товариство скам’яніло. Стояли, боячись ворухнутися. Спливло хвилин п’ять — тиша. Погукали — не озивається. А йти туди ніхто не сміє. Тоді котрийсь із хлопців змотався додому, завів мотоцикла й примчав туди. Фара мотоцикла — це все ж таки не кишеньковий ліхтарик. Перелякана компанія рушила до кладовища. Промінь світла вихопив з пітьми тіло хлопця поряд із могилою. Найсміливіші підійшли до нього. Виявилося, що рвучкий вітер закинув полу плаща на хрест. Він цього не помітив й прибив себе до хреста. А коли став йти — хтось не пускає. Сіпнувся раз, вдруге — міцно тримають. Бідолашному здалося, що відьма тягне до себе в домовину. Стався серцевий напад, від якого він тут же, на могилі своєї коханої, і помер.

— А що ж далі? — запитав Олег.

— А що далі? — перепитала Оксана. — До ранку винуватці втекли з села. І по сьогоднішній день ніхто не знає, де вони. Поговорили, поговорили, а з роками і забули про цю пригоду. Ось не стане наших бабусь — щезне і ця історія.

— Я ось поцікавлюсь у діда з бабою, де саме похована та дівчина, і ми завтра ж гайнемо подивимось, чи лишився цвях у хресті, — підкинув ідею Олег. — Хоча зробити це тепер не так уже й легко. Хутір заріс бур’янами, а кладовище, напевно, перетворилося на непролазні джунглі.

— Бабуся говорила, що могила збереглася і хрест не згнив. При бажанні можна знайти, — додала Оксана і тут раптом запропонувала. — А що, хлопці, слабо спробувати ще раз забити цвях?

— Ти нормальна? — обурився Дмитро.

— Невже вам не цікаво? От тюхтії.

— Цікавого тут мало, — додав Олег.

— Ви не зрозуміли: цікаво перевірити.

— Що саме?

— Як на могилі починає ворушитися земля, як щільний килим трави протинають руки покійника, хапають тебе за ноги й волочуть в могилу! Зрозуміли? Хто-небудь відважиться на такий експеримент?

— Елементарно, Ватсон, — вихопилося в мене.

— Ти серйозно? — здивувалася киянка.

— Цілком.

— Пацан сказав — пацан зробив. Ага, Серж? — гигикнув Дмитро.

— Чи вам зайнятися більше нічим? — невдоволено відгукнувся Олег.

— Якщо так, то для початку завтра відшукаємо могилу, а вже потім обговоримо план дій, — розпорядилася Оксана. — А ти, Серж, крутий хлопець.

— Крутіше мене тільки варені яйця!

* * *

Нам із Дмитром по дорозі. Розповіді про шумерів мені набридли до поросячого виску. Але я покірно налаштувався слухати. Та цього разу він перемкнув канал.

— Знаєш, — він змовницьки взяв мене під руку. — Я навмисне вдавав із себе байдужого до отих витівок Оксани, а насправді — це саме те, що я вивчаю. Давні письмена цивілізацій Сходу свідчать, що смерті не існує. Не існує, от і все.

— Це я вже десь чув.

— Я от про що: світ померлих — таїна, ніким ще до пуття не відкрита. Радив би тобі почитати «Книгу мертвих», та це відніме купу часу...

— Говори конкретніше.

— Скажи чесно: ти погодився, аби тільки похизуватися, чи тобі справді цікаво?

— І те, й друге.

— А я б не зміг. Хочу, як дослідник — мушу, але боюся.

— Не переймайся. Потім усе розповім.

— Затям, що без спеціальної підготовки в такі справи не вплутуються. Наслідки можуть бути погані. Та ти не бійся. Я дещо знаю. Допоможу тобі.

— Чим же? Подаруєш памперси?

— Вдавана легковажність може дорого коштувати. Світ померлих не терпить понтів. Моє діло попередити.

— Оце і вся твоя допомога?

— Ні. Я виготовлю спеціальний амулет. Перед тим, як іти на кладовище, покладеш до кишені. Він повинен допомогти.

Двері у світ померлих відчиняються

Весь наступний день ми провели на хуторі Гли- бока Криниця. На Дмитра з Оксаною вигляд покинутих домівок справив гнітюче враження. А Олег радів дозрілим ягодам порічок та аґрусу і налягав на них так, наче завтра їх уже не стане. Я скуштував білого наливу і вирішив пройтись вуличкою, яка вела до так званого центру, де ще стояли дві споруди зі вцілілими вивісками «Продуктові товари» та «Сільський будинок культури». Літери вигоріли на сонці й позлущувались.

Трагічна історія про закоханих вразила. Вчора я довго не міг заснути. Напівсонна уява малювала жахливі епізоди: як побивалася нещасна дівчина, перечитуючи листа, як божеволів від горя й розпачу юнак, десь там, на службі в армії, і як, тішачись, потирали руки ті нещасні потвори, які все влаштували.

Я зупинився біля колишнього сільбуду: перекошені, розкриті навстіж двері, на даху — задрані вітром шматки заліза, вікна вибиті. Не віриться, що ось тут, на цих руїнах, колись вирувало життя: лунала музика, гомоніла молодь і серед них, у тому натовпі, були двоє найщасливіших, яким заздрила добра половина ліщинівських дівчат.

Полуденне сонце раптом потьмяніло, але я не звернув на це уваги. Потягнуло вологою прохолодою. А на тому місці, де ще мить тому хиталися від легенького вітерцю високі реп’яхи, юрмиться молодь. Закінчився фільм, і завклубом налаштовує музику, підключаючи до магнітофона підсилювач з колонками. От-от мають розпочатися танці. Вдивляюсь у вечірню імлу, розбавлену