Читати книгу - "Останній дон"

Далеко в каньйонах над Беверлі-Гіллз пишна Мерріонова кам'яниця була гідною уваги дивовижею у двадцять кімнат, та найдивнішим у ній вважалось те, що там була одна-єдина спальня. Елі Мерріон ніколи не любив, щоб хтось ночував у його будинку. Звісно, для гостей там призначались бунгало, два тенісні корти і великий плавальний басейн. А в самій кам'яниці шість кімнат з двадцяти були відведені для Мерріонової багатої колекції живопису.

На доброчинний фестиваль запросили п'ятсот найбільших голлівудських знаменитостей, плата за вхід — тисяча доларів з особи. На подвір'ї понапинали намети для барів і буфетів, окремо для танців, грав оркестр. Сама кам'яниця була поза зоною розваг. Пересувні туалети також розмістили в грайливо прикрашених і дотепно сконструйованих наметах.

Кам'яниця, бунгало для гостей, тенісні корти і плавальний басейн на час прийому відгородили линвами, поставили біля них охоронців. Нікого з гостей це не образило. Елі Мерріон був надто високою особою, щоб ображатись на його вчинки.

Поки гості тішилися на луках, теревенячи й танцюючи обов'язкові три години, сам Мерріон разом із групою тих, кого найбільше обходила доля «Мессаліни», сидів у величезному конференц-залі всередині кам'яниці.

Домінував тут, звісно, сам Елі Мерріон. Його плоті було вже вісімдесят років, та її так продумано підмалювали, що ніхто б не дав більше шістдесяти. Сиве волосся було майстерно підстрижене й підфарбоване під срібло, темний костюм робив плечі ширшими й додавав м'яса до кісток, накладав ізоляцію на тоненькі, як рурки, гомілки. Черевики під колір червоного дерева надійно кріпили ноги до земної поверхні. Білу сорочку вертикально перетинала рожева краватка, відкидаючи рум'яний відтінок на сіру блідаву шкіру. А проте Мерріонова влада над студією «Лоддстоун» ставала абсолютною тільки тоді, коли він сам того бажав. Адже інколи буває мудріше дозволити простим смертним здійснювати своє право на волевиявлення.

Відмова Атени Аквітан зніматися у кінофільмі, робота над яким у повному розпалі, виявилась досить-таки поважною проблемою, щоб привернути навіть Мерріонову увагу. Варта ста мільйонів доларів «Мессаліна» — «локомотив» кіностудії — разом із заздалегідь проданими задля покриття витрат правами студіям відеозапису, телебаченню, кабельним мережам та закордонним агентам була справжнім золотим скарбом, що от-от міг піти на дно, як давні іспанські галеони.

Морока з цією Атеною. Тридцять років, славетна кінозірка, і вже підписала з «Лоддстоуном» контракт на наступний безпрограшний фільм. Справжній талант — хіба складеш йому ціну? Мерріон обожнював таланти.

Одначе талант, як і динаміт, може наробити лиха, і тому ставитись до нього слід обережно. З любов'ю, з лукавими лестощами в найпринизливішій формі, з золотим дощем земних достатків. Стаєш йому батьком, матір'ю, братом, сестрою і навіть коханцем. Завеликих жертв тут не буває. Та настає час, коли вже не маєш права на слабкість, коли й справді мусиш бути безжалісним.

Отож тепер перед Мерріоном у залі зібрались люди, які мали зміцнити його рішучість. Боббі Бенц, Скіппі Дієр, Мело Стюарт і Діта Томмі.

Елі Мерріон, зібравши їх перед собою в цьому такому знайомому конференц-залі, де тільки самого живопису, столів, фотелів і килимів на двадцять мільйонів, а кришталеві поставці та карафи додають принаймні ще півмільйона, відчував, як кришаться його власні кістки. Він щоразу з подивом відзначав, як важко демонструвати себе світові повновладною постаттю, за яку його начебто мають.

Ранки вже більше не дарували свіжості, важко навіть поголитися, зав'язати краватку, застібнути гудзики на сорочці. Та набагато небезпечнішою була слинява сентиментальність — жалощі до тих, хто стояв нижче за нього на сходинках влади. Тепер він переважно висував наперед Бенца, наділяючи його щораз більшими повноваженнями. Зрештою Бенц на тридцять років молодший, до того ж найближчий друг, поки що відданий йому.

Бенц був президентом і головним адміністратором студії. Вже понад тридцять років він виконував обов'язки Мерріонового ката-сокирника, і ці роки їх дуже зблизили, так би мовити, наче батька з сином. Один одного вони влаштовували. Коли Мерріонові минуло сімдесят, то для справ, котрі конче треба робити, він став надто м'якосердий.

Саме Бенц забирав фільми від режисерів після їхнього надто митецького монтажу і перетворював їх на сприйнятливі для публічного показу картини. Саме Бенц сперечався за відсотки гонорарів із режисерами, зірками і сценаристами, змушуючи їх або позиватись за більше, або задовольнятися меншим. Саме Бенц провадив тяжкі переговори з талантами про контракти. Надто з письменниками.

Письменникам Бенц не вважав за потрібне давати навіть стандартні порожні обіцянки. Безперечно, для початку роботи над фільмом потрібний сценарій, але Бенц був переконаний, що все залежить тільки від вибору акторів. Усевладдя зірок. Режисери важливі, бо крадуть, тільки-но ти відвернешся, продюсери також не тюхтії і не минають нагоди щось поцупити, але вони необхідні як маніякальна сила, що зрушує роботу над фільмом.

А письменники? Від них вимагалось тільки накидати на чистому білому аркуші первісний хід подій. Відтак наймаєш десяток інших, щоб довести текст до пуття. Далі продюсер формує сюжет. Режисер сушить голову над його втіленням (інколи створюючи цілковито нову картину). А тоді з'являються зірки з запропонованими їм фрагментами діалогів. Згодом творчий колектив студії у великих обсягом, ретельно обміркованих пам'ятних записках подає письменникові переліки тих або тих поглядів, сюжетних ідей, побажань. Бенцові доводилось бачити багато вартих мільйонів доларів сценаріїв, їх написали поважні сценаристи, котрим теж платили по мільйону доларів, і він майже щоразу пересвідчувався, що в готовому фільмі не залишалось жодної сюжетної лінії, жодного слова з діалогів із початкової праці письменника. Звісно, Елі мав до письменників слабкість, але тільки тому, що їх, підписуючи контракт, дуже легко вдавалося пошивати в дурні.

Мерріон і Бенц разом подорожували по світу, продаючи кінофільми на фестивалях і ярмарках у Лондоні, Парижі, Каннах, Токіо і Синґапурі. Спільно вирішували долю молодих акторів. Спільно керували імперією кіно як імператор і верховний васал.

Елі Мерріон і Боббі Бенц дотримувалися спільної думки, що таланти — всі, хто пише сценарії, грає ролі, веде режисуру,— найневдячніший на світі народ. О, ті обнадійливі чисті митці бували такі чарівні, такі вдячні за надану можливість, такі згідні на будь-які умови, коли прокладали собі шлях догори, — і як же вони змінювались, досягнувши слави. Медоносні бджілки обертались на лютих шершнів. Не дивно, що Мерріон і Бенц тримали в штаті двадцять юристів із сачками напоготові.

Чому з талантами вічно завжди стільки клопоту? Звідки на них звалюється стільки нещасть? Не підлягало сумніву, що люди, яких гроші цікавили більше за мистецтво, довше трималися кар'єри і зазнавали від життя більше втіх, були кращі й соціально корисніші за отих