Читати книгу - "Дар для Яри, Марина Орєхова"

Виявляється, за торговельною залою було ще одне досить просторе приміщення, заставлене раритетними шафами та тумбами. Меблі хоч і старенькі, подекуди зі сколами та подряпинами, але непогано збереглися. У кутку припадав пилом маленький старий телевізор. Біля вікна стояв невеликий столик із мікроскопом та настільною лампою. Праворуч від нього біля стіни розташувалися стільниці з якимись приладами, розчинами, баночками, скляночками. На вікні – ціла оранжерея із кімнатних рослин. Неочікувано для хлопця!

Я плюхнулася на зручний маленький диванчик, поруч з яким стояв пуф для ніг.

- Затишно тут у тебе! - озираючись, вигукнула я. – І квітів стільки… Деякі навіть незнайомі мені. Я думала, хлопці здатні вирощувати хіба що кактуси.

- Я не те щоб шанувальник ботаніки, але в мене тут багато рідкісних рослин. Я їх на продаж вирощую, деякі потрібні для еліксирів. У тому зборі, що я дав тобі, до речі, є квіти аденіуму. Його більше ніде не купиш у нас у країні, - з гордістю промовив він, вказуючи на горщик з відцвітаючою  рослиною на полиці під фітолампою.

- А, тоді зрозуміло! - закивала я і ще раз окинула поглядом усю кімнату. - У тебе тут досить мило та затишно.

- Спасибі. Я тут практично живу, так що заходь, коли завгодно. Для тебе магазин відкритий у будь-який час дня та ночі – знову розплившись в посмішці, сказав він. – Просто постукай у віконце, якщо раптом на двері «Зачинено»…

- Боюся, Влад не оцінить мої нічні походеньки езотеричними магазинами.

Льоша знизав плечима і сів за стіл. Потім увімкнув лампу та поклав браслет під мікроскоп.

- Це дуже цікаво, Славо… - промимрив він.

Потім поніс браслет до стільниці, надів рукавички, капнув на виріб якимись розчинами і почав натирати його ганчіркою.

Я з цікавістю стежила за його маніпуляціями.

- Ну що там?

- Зараз почищу, буде, як новенький. Це точно срібло. Чорне. Тобі подарували дуже дорогий подарунок, Ярославо! Це хто ж дарувальник?

- Так, годі тобі! Бути не може. Клієнтка одна…

- Або ти їй дуже догодила, або клієнтка твоя сама не знала, що дарувала... Бачиш ці камінці?

- Скляшки ці? Ну так.

– Це аметисти. Ось цей зелененький камінчик, бачиш? Це смарагд. А це схоже на сапфіри.

- Ти впевнений?? – із округлими очима перепитала я.

- Більш ніж. Зроблю пару фото та прожену твій браслетик за аукціонними каталогами. Річ явно з історією. Прибережи її, - сказав він і, взявши мою руку, надів браслет на зап'ястя, акуратно застебнувши хитромудру застібку. Я покрутила рукою, розглядаючи прикрасу. У начищеному вигляді срібло справді виглядало краще, а каміння блищало яскравіше і чистіше.

Я приголомшена вийшла разом з Льошею назад у торговий зал. Біля прилавка вже чекав покупець, і Льоша попрямував до нього. А я тим часом відходила від шоку, онімілими пальцями погладжуючи на руці начищений і блискучий браслет. Тепер він уже не здавався мені дешевкою... Прийшовши до тями, я побрела до каси.

- Дякую тобі, Льош. Скільки з мене за твої послуги?

- Колода - п'ятсот, пахощі - двісті, трав'яний збір та місячний камінь – подарунок від магазину.

– А за браслет?

- Славо! Мені це нічого не вартувало. До того ж ви з Владом – мої цінні клієнти! - усміхаючись на весь рот, заспокоїв він мене.

- Спасибі, - мляво пролепетала я, простягаючи йому купюри, і вся в роздумах вийшла з крамнички.

Поспішним кроком я мчала проспектом у кафе на зустріч із подругою, майже переходячи на біг. Вона, напевно, вже давно чекає на мене. Похід у «Чорну кішку» трохи затягнувся… Знову таймінг підвів мене.

У сумці затюлюлюкав телефон, але не хотілося відволікатися. Не вистачало ще під машину потрапити… Раптом Десятка жезлів була не про зламаний каблук і не чокнуту відвідувачку? Адже день ще не закінчився. Телефон розривався і вібрував, а я чортихалася про себе. Я й так знала, хто це дзвонить. Ще кілька хвилин, і ми зустрінемося. От нетерпляча ця Рита.