Читати книгу - "Фермерська романтика, Валерія Оквітань"

— Як так, Тасю. Що я чую? Ти на сонці перегрілась чи що? 

— Ніде я не перегрілась, мамо. Льоня мені зраджує, ясно тобі. Зраджує з твоєю другою та улюбленою донькою - Катрусею. Я побачила це, тому і пішла від нього.

Збоку прозвучало невдоволене “тш-ш-ш”, але їй було байдуже. Вона зірвалась. Сама того не хотіла, але як тільки почула, що вигадали ті двоє, то відразу ніби пелена на очі впала. 

Тася почула, як чоловік став ближче до неї, але ігнорувала це. Хотів почути яка вона жалюгідна - будь ласка. Хотів мати ще декілька приводів, щоб насміхатися з неї - нехай так. Все одно вона завтра покине їхній будинок. Це все одно перший і останній день коли вони бачились.

— Такого бути просто не може Тасю. Ти щось не правильно зрозуміла. Катруся ніколи б з тобою так не вчинила.

— Але вона вчинила, мамо, — дівчина прикрила очі руками, міцно стиснувши перенісся.  — Вчинила. Вона спала з моїм нареченим посеред білого дня. А якби я не прийшла раніше, то ні про що б і не здогадалася.

В слухавці повисла тиша, дівчина, виговорившись, теж замовкла, очікуючи того, що скаже їй близька людина. Чекала на те чи повірить їй, чи знову буде виправдовувати свою дорогоцінну Катрю.

— Доню, я все ж думаю, що не варто було втікати. Може ти щось неправильно зрозуміла…

Жінка не встигла договорити, як Тася, не дочекавшись того, що знову почує слова підтримки в бік сестри, скинула дзвінок, не турбуючись за образи матері.

Отак завжди, сестра завжди була для жінки в пріоритеті. Може того, що Катря була дочкою коханого чоловіка, і байдуже, що не рідною, а сама Тася - нагуляною дитиною, яка нагадувала про бурхливу молодість? Дівчина вже всю голову зламала в пошуках відповідей, але так і не спромоглась її знайти.

І от знову, знову вона все не правильно зрозуміла, а зрадниця Катерина - молодчинка…

Тихе покашлювання привернуло її увагу. Дівчина витерла сльози, які встигли покотитись її щоками. Дивно, вона навіть не помітила, коли це сталось.

Тася, наліпивши на обличчя посмішку повернулася і побачила, що за її спиною стояв чоловік, тримаючи на руках Костика. Навіть дитина дивилась на неї зі співчуттям.

— Все нормально? — запитав чоловік спокійно. Чи то її розмова так на нього повпливала, чи то її сльози, доріжки від яких ще й досі були помітні, але Євгену не хотілось зараз її ображати. Навпаки, варто було з дівчиною поговорити. Те, що він краєм вуха почув змусило чоловіка по-іншому глянути на незнайомку.

 — Так, — через силу посміхнулась вона. — Все добре, не хвилюйтесь. Вибачте, що стали свідком цієї сцени. 

— Нічого, я не з ніжних панянок. Все розумію, — він продовжував спостерігати за її виразом обличчя, але Тася вперто не дивилась на нього. Погляд дівчини бігав по чому завгодно, тільки б з його поглядом не зустрічатись. — Костяну набридло, ми вже хотіли йти. Якщо не хочете залишитись тут зі зміями, то раджу йти за нами.

— Неплавда, — заперечив хлопчик, насупившись. — Мені не наблидло. Я б ще подивився. Ти сам сказав, що нам час йти. І тьотю забилати з собою.

— От вже говорун. Не буде з тебе шпигуна, — легко вщипнув дитину за боки, викликаючи лоскоти.  — Але нам дійсно пора, твоя мати буде мене сварити. Ти ж не хочеш, щоб вона мене сварила? 

— Не хочу, — одразу запевнив його Костик.

— Тоді потопали. Зараз і татко з роботи приїде. 

— Тоді цього ми стоїмо, побігли.

Цей маленький хлопчик своєю безпосередністю відволікав дівчину від розмови з мамою. Спостерігаючи за перепалкою дядька й племінника, вона щиро посміхалась. На її душі ставало легше.

— Швиденько, — підганяв її Євген.  — Пам’ятайте про змій.

І Тася вже б знову повірила якби не одне але. Костик. Малий повернувся до неї на руках у чоловіка і голосно його видав:

— Але тут не водяться змії, дядьку. Дідусь сам мені пло це казав. 

— Костя, — простогнав Євген, під тихий сміх Тасі, коли хлопчик вчергове не підтримав його брехню.