Книги Українською Мовою » 💛 Шкільні підручники » Маруся Чурай 📚 - Українською

Читати книгу - "Маруся Чурай"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Маруся Чурай" автора Ліна Костенко. Жанр книги: 💛 Шкільні підручники / 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 10 11 12 ... 22
Перейти на сторінку:
вже причинна- Помер мій Гриць з відкритими очима. То ж він мене і мертвий виглядав. І, одстраждавши, знов, мабуть, страждав. Бо він же тут лишив мене одну. Я йду. Я скоро. Я наздожену. Десь, може, там зустрінемося ми. Не буде рук — обнімемось крильми. * * * ...Остатній день. Прийшов священик. — Отче! Зніміть з душі цей безнемірний біль! — Йому людина дивиться у очі, а він її під цю єпітрахіль. — Покайся,— каже,— Стежкою гордині тебе ведуть соблазни суєти. Од бога так положено людині долиною смиренія іти. Покаялась. Прощення попрохала за те, що дуже грішною була: одного разу матері збрехала, одній сусідці сіль не віддала. А що скажу-! Свою пригаслу душу чи донесу, як свічечку на Страсть- Бог знає все. А батюшці байдуже. Хіба він правду богу передасть- Пошепотів, як знахарка над раною, молитвою вуста поворушив. І властію, од бога йому даною, спасибі, одпустив і розгрішив. Скрегоче засув кованих дверей. Пішов собі достойний ієрей. ...Десь тихо жаби кумкають з болота. Лягла на мур вечірня позолота. Прощальний промінь блиснув на стіні. І сонце, сонце — як жива істота, єдина, що всміхається мені! Я завтра, сонце, буду умирати. Я перейшла вже смертницьку межу. Спасибі, сонце, ти прийшло крізь грати. Я лиш тобі всю правду розкажу. Не помста це була, не божевілля. Людина спрóста ближнього не вб'є. Я не труїла. Те прокляте зілля він випив сам. Воно було моє. Я ту отруту з розпачу зібрала. Я змалку знаю, де яке зело. Мені це ще од баби перейшло,— її вважала відьмою Полтава. У неї котик був, як чортеня, і чорна доля з чорними очима. Цілюще зілля, óтруї, дання,— все знала баба. І мене навчила. Я наварила м'яти, драголюбу. Не пособило. Наварила ще. Вже скоро день, що їм іти до шлюбу, мене ж пече всередині, пече! "Болить моя головонька від самого чола: не бачила миленького ні тепер, ні вчора",— отак собі заспіваю, наче й не журюся. "А як вийду за ворота, од вітру валюся". Любилися ж, кохалися, як голубів пара! "Не дай боже розійтися, як чорная хмара"… А найстрашніше, що пече, як жóга, перевертає душу від жалю: невірного, брехливого, чужого, огидного,— а я ж його люблю! "У неділю рано зілля копала... А у понеділок переполоскала..." Порятуй від болю, смертонько ласкава! А вже Бобренки з тим усім не крились. Не встигла їм душа й почервоніть. Я зроду не співала на два криласи, мені було це важко зрозуміть. Якісь у нього появились друзі, Семен Капканчик і Ромашко Струк. Один хоч був десь у Великім Лузі, а другий зброї і не брав до рук. Десь перебув, десь нишком пересидів, на пасіці чи, може, лободі. Ніхто його в походах і не видів, оце аж зараз виліз на суді. Було, ідуть,— Ромашко зарегоче, Капканчик шапку зіб'є набакир. Мовляв, чого там, діло парубоче, усі дівчата на один копил. Уже й мене зустріти не боялись, ішли туди, проз Задихальний Яр. Який жених, такі його й бояри. Бодай би вік не бачить цих бояр. ...Вже й воду брала з іншої криниці, а вже й не знала, де себе подіть. Дівчата потягли на вечорниці, то я й пішла, щоб дома не сидіть. Вони собі жартують з парубками, а я сиджу, самотня, при стіні. Пряду куделю. Не зберусь думками. В мені умерли всі мої пісні. Вони ж співають про якусь кирею, про те, що хтось когось занапастив. Я оступіла: Гриць прийшов із нею. Мене побачив — очі опустив. Враз поповзли по вилицях рум'янці. Очима більше не стрічались ми. Він танцював із Галею, і в танці мов щось топтав і нищив чобітьми. Воно було на танець і не схоже, ті корчі мук у синім кунтуші. Аж хтось тоді сказав: — А не дай боже так танцювать навиворіт душі! Мінились тіні на чолі блідому. Кресав гопак вогонь з-під підошов. Я тихо вийшла. І пішла додому. Не бачив Гриць. Навприсядки пішов. ...Мені всю ніч в очах це маячіло. А після тих проклятих вечорниць пройшло два дні, вже добре споночіло, аж, боже мій! — заходить в хату Гриць. Якийсь чудний, запалені повіки, пригаслі очі, під очима бриж. — Марусю! — каже.— Я прийшов навіки. Я на коліна стану, ти простиш- — Я найдорожчі сплакала літа. Чого вернувся до моєї хати- Ми ж розлучились... Матінко свята! Чи я ж тебе примушую кохати-! Коли своїм коханням поступився заради грошей і багацьких нив, чи ти тоді од мене одступився, чи сам себе навіки обманив- — Себе, Марусю. Не дивись вороже. Мені ті дні повік не одболять. Тут двоє матерів, твоя і Божа. Хай нас на шлюб вони благословлять. Людей накличем, зробим перепросини, щоб знали всі, хто чеше язиком. Марусю, чуєш, зараз, ще до осени, поберемось та й вступимо в закон. А мати — з дому. Плачуть, затинаються і говорить не хочуть ні про що. А мати кажуть: — Руки не здіймаються. Іди туди, ізвідки ти прийшов! — Я зрадив, так. Але це біль чи злочин- Скажу всю правду, ми тепер одні. Кому з нас гірше— Я одводжу очі, а ти у вічі дивишся мені. Я мучуся. Я сам собі шуліка. Є щось в мені так наче не моє. Немов живе в мені два чоловіка, і хтось когось в мені не впізнає. І що найтяжче: мука ж моя марна, бо зрада — діло темне і брудне. А ти — це ти. Ти і в стражданні гарна. Ти можеш навіть пожаліть мене. Або сказати: що хотів, те й маєш. Мене вже, віриш, кидає вві сні. Тобі то добре, ти цього не знаєш. У тебе й мука піде у пісні. Тобі дано і вірити, й кохати. А що мені— Які такі куші-! Нелегко, кажуть, жити на дві хати. А ще нелегше — жить на дві душі! Відступник я. Нікчемний я і ниций. Але ти любиш і тому прости. Життя — така велика ковзаниця. Кому вдалось, не падавши, пройти- Він говорив, і відбувалось диво. Він зраду якось так перетворив, так говорив беззахисно й правдиво,— неначе він про подвиг говорив. А я стояла як сліпа від сліз. Душа марніла, як зів'яле клечання. Хоч би мені хто жменьку землі з могили його приніс… натертися проти серця... може б, трохи полегшало... Він взяв мене за плечі, звав єдиною. Щось говорив про долю, про борги. Що там, під Дубно, він ще був людиною, а тут він сам з собою вороги. Що Галя — гуска, що й по ній це видно. І все. І годі. — Я од неї втік. А може, й правду кажуть, що ти відьма, приворожила — і пропав навік. Бо що б мене інакше так палило, чого ж я так страждаю і борюсь- Куди б мене в житті не прихилило, а все одно до тебе я вернусь. Ти ж ніч моя і світло моє денне! Вже тут брехать,— який мені хосен- Прости за все, воно таке буденне. А я ж не можу без твоїх пісень! Коли я там і говорив, і клявся, я знав одне: збрешу — не помилюсь. Як хочеш знати,— так, я їм продався, але в душі на тебе я молюсь! Тоді я двері відчинила в ніч. Він ще й не встиг збагнути, в чому річ, як я сказала: — Йди собі, іди! — А він сказав: — Мені ж нема куди. Іди до неї. Будеш між панами. А я за тебе, Грицю, не піду. Це ж цілий вік стоятиме між нами. А з чого ж, Грицю, пісню я складу-! ...Лежала тінь від столу і до печі. Лампадка тріпотіла в божнику. А він сидів, зіщуливши ті плечі і звісивши
1 ... 10 11 12 ... 22
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Маруся Чурай», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Маруся Чурай"