Читати книгу - "Небіж чаклуна"

Поллі, якій цариця не подобалася, була налаштована недовірливо й не подала б їй руку, якби змогла цього уникнути. Та хоч цариця говорила дуже спокійно, її рухи були швидкими, як думка. Перш ніж Поллі зрозуміла, що саме відбувається, її рука опинилася в руці, значно більшій і сильнішій за її власну, що вона нічого не змогла вдіяти.

«Це жахлива жінка, – подумала Поллі. – У неї вистачить сили зламати мою руку, один раз крутнувши її. І тепер, коли вона тримає мою ліву руку, я не можу дістати жовте кільце. Якби я спробувала просунути в ліву кишеню праву руку, я не змогла б до неї добутися, бо вона запитала б мене, що я роблю. Хоч би що сталося, ми не повинні дати їй довідатися про кільця. Я сподіваюся, у Діґорі вистачить тямки тримати рот на замку. Шкода, що я не можу перекинутися з ним словом сам на сам».

Цариця повела їх із зали Образів у довгий коридор, а потім через весь лабіринт зал, і сходів, і дворів. Знову й знову вони чули, як обвалюються частини великого палацу, деякі дуже близько від них. Одного разу величезна арка обвалилася через мить по тому, як вони пройшли крізь неї. Цариця йшла швидко – дітям доводилося бігти, щоб устигати за нею, – але вона не виявляла страху. Діґорі подумав: «Вона хоробра й відважна. І сильна. Вона та жінка, яку можна назвати царицею! Я сподіваюся, вона розповість нам про історію цього місця».

Вона розповіла їм дещо, поки вони йшли.

– Це двері до в’язниць, – повідомляла вона. Або: – Цей прохід веде до головних кімнат, де здійснювалися тортури. – Або: – Тут була стара бенкетна зала, до якої мій прадід запросив сімсот вельмож на учту й звелів повбивати їх, перш вони піднесли до губів келихи. Ті вельможі плекали бунтівні думки.

Вони нарешті ввійшли до зали ще більшої та розташованої вище, ніж ті, які вони досі бачили. З її розміру та розміру великих дверей на протилежному кінці Діґорі припустив, що вони нарешті підійшли до головного входу. Він мав цілковиту слушність. Ті двері мертвого чорного кольору були чи то з ебенового чорного дерева чи то з якогось чорного металу, що не існує в нашому світі. Вони замикалися на великі засуви, більшість розташовувались надто високо, аби дотягтися до них, і надто важкі, щоб підняти їх. Він запитав себе, як вони звідси вийдуть.

Цариця відпустила руку хлопчика й підняла свою. Вона випросталася на весь зріст і завмерла нерухомо. Потім промовила якісь слова, що їх вони не зрозуміли (але звучали вони жахливо), і зробила такий рух, ніби щось пожбурила в напрямку дверей. І високі та важкі двері затремтіли протягом секунди, ніби виготовлені з шовку, а тоді обвалилися, аж поки від них не залишилося нічого, крім купи пилюки на порозі.

– Оце так! – присвиснув Діґорі.

– Чи має твій володар чаклун, твій дядько, таку силу, яку маю я? – запитала цариця, знову міцно схопивши руку Діґорі. – Я довідаюся про це згодом. А поки запам’ятай те, що ти бачив. Ось що відбувається з речами та людьми, які стають на моєму шляху.

Набагато більше світла, аніж вони бачили в цій країні, ринуло крізь порожній дверний отвір, і коли цариця вивела їх крізь нього, вони не здивувалися, що опинилися на повітрі. Вітер, який повіяв їм в обличчя, був холодний, але ніби застояний. Вони дивилися з високої тераси на широкий краєвид перед ними.

Низько над обрієм висіло велике червоне сонце, набагато більше, аніж наше. Діґорі відразу відчув, що воно також набагато старше за наше; то було сонце наприкінці свого життя, якому давно набридло дивитися вниз на цей світ. Ліворуч від сонця й вище від нього блимала єдина зірка, велика і яскрава. То були єдині світила, видимі на темному небі. Вони утворювали невеселу групу. А на землі в усіх напрямках, куди лише могло досягти людське око, розляглося велике місто, у якому не видно було жодної живої істоти. І всі храми, башти, палаци, піраміди й мости відкидали довгі похмурі тіні у світлі бляклого сонця. Колись велика річка текла через місто, але вода в ній давно висохла, й тепер це була широка канава, наповнена сірою пилюкою.

– Дивись на те, чого жодні очі більше не зможуть побачити, – сказала цариця. – Таким був Чарн, велике місто, столиця царя царів, чудо світу, а може, й усіх світів. Чи твій дядько править таким великим містом, як це?

– Ні, – сказав Діґорі.

Він хотів пояснити, що дядько Ендру не править жодним містом, але цариця не дала йому розтулити рота:

– Тепер воно мовчазне. Але я стояла тут, коли повітря наповнювали звуки Чарну: тупотіння ніг, тріскотіння коліс, ляскання батогів і стогін рабів, гуркіт колісниць і жертовних барабанів, по яких били в храмах. Я стояла тут (але це було близько до кінця), коли гуркіт битви долинав із кожної вулиці й вода в річці Чарн була червона. – Вона помовчала й додала: – Але настала мить, коли одна жінка припинила його існування.

– Яка? – запитав Діґорі слабким голосом.

Але він уже вгадав відповідь.

– Я, – сказала цариця. – Я, Ядіс, остання цариця, цариця Світу.

Двоє дітей стояли мовчки, тремтячи на холодному вітрі.

– То була провина моєї сестри, – сказала цариця. – Вона мене довела до такого. Нехай прокляття всіх сил придавить її навічно. У будь-яку хвилину я була готова укласти мир – пощадити її життя також, якби вона поступилася мені троном. Але вона не поступилася. Її гордість зруйнувала світ. Навіть після того як почалася війна, ми дали врочисту обіцянку, що жодна зі сторін не застосовуватиме магію. Та коли вона зламала свою обіцянку, що могла вчинити я? Дурепа! Ніби вона не знала, що я краще володіла магією, ніж вона. Вона навіть знала, що я володіла таємницею Світу-гідного-жалю. Невже вона сподівалася – вона завжди була слабкою, – що я не застосую її?

– А що то була за таємниця? – запитав Діґорі.

– То була таємниця з таємниць, – відповіла цариця Ядіс. – Великі царі з нашої династії завжди знали, що існує слово, яке, коли його промовити з належними церемоніями, знищить усі живі істоти, крім тієї, яка його застосувала. Але стародавні царі були слабкими та м’якосердими і зв’язували себе й тих, хто після них приходив, великими клятвами ніколи не намагатися навіть довідатися, що це за слово. Але я довідалася про нього в таємному місці й заплатила жахливу ціну за знання цього слова. Я не застосовувала його, доки вона не примусила мене це зробити. Я намагалася