Читати книгу - "Та, що вистрілила у його серце , IMSS"

Темрява, що ще недавно панувала в катакомбах, відступила. Світло, яке народилося з нового серця Девіда, більше не було лише світлом — воно дихало, жило. Його тіло ще не звикло до цього пульсуючого вогню всередині, але він відчував, як енергія розтікається по жилах, змінюючи його.

Кожен крок віднині здавався легшим, але й водночас наповненим глибиною, наче земля під ногами відгукувалася новим ритмом його серця.

Іларія йшла поруч. Її погляд був зосереджений, але у ньому з’явилась м’якість, яку раніше Девід бачив лише у снах. Її долоня час від часу торкалася його руки — обережно, невпевнено. Вона наче не вірила, що він все ще поруч, живий.

— Як почуваєшся? — запитала вона тихо, коли вони піднімалися вузькими коридорами, що вели назад до основної частини маєтку.

— Наче знову народився. Але… — він зупинився. — У мені тепер щось інше. Я не можу цього описати. Якби це була просто сила — я б прийняв. Але це… як пам’ять іншого життя. Спогади, які не мої.

Іларія кивнула повільно.

— Це нормальне відлуння. Серце Провідника ніколи не мовчить — воно передає свій досвід, свою історію… іноді навіть біль. Ти бачитимеш речі, яких не переживав. Відчуватимеш страхи, які не твої.

— А що, як я втрачу себе?

— Не втратиш, — вона зупинилась, стала прямо перед ним. Її обличчя було зовсім близько, і Девід бачив, як в її очах блищить щось ніжне й тривожне. — Бо я триматиму тебе. Якщо ти забудеш, хто ти — я нагадаю.

Її слова звучали як обіцянка. І водночас — як молитва.

Коли вони вийшли на поверхню, маєток зустрів їх новим обличчям. Стіни, що раніше дихали холодом і порожнечею, тепер були пронизані тінями, що рухались. Примари минулого не хотіли відпускати його так просто.

— Дім відчув зміну, — сказала Іларія. — Його серце — тепер ти. А ті, хто були тут раніше, не всі хочуть це прийняти.

І справді — по коридорах почали бриніти голоси. Шепіт. Сумний, чужий, але чомусь болісно знайомий.

— Девіде…

Він озирнувся — ніхто. Але голос продовжував.

— Ти не повинен був повертатися…

— Це голос… — він зупинився. — Я знаю цей голос.

— Його мати, — прошепотіла Іларія. — Її душа… вона досі тут.

Іларія не дозволила йому рушити вперед. Поклала руку на груди — там, де билося нове серце.

— Це пастка. Вони знають, що ти вразливий. Ці голоси — лише відлуння. Вони хочуть тебе розірвати між минулим і теперішнім.

— Але якщо я маю це серце — я повинен протистояти, — сказав Девід і рушив уперед.

Іларія пішла за ним.

Двері в стару бібліотеку були відкриті. Всередині — нікого. Лише пил, книги… і старе дзеркало. Те саме, що колись належало його матері.

І в дзеркалі — вона. Сидить на кріслі, усміхається.

— Девіде, — прошепотіла фігура. — Чому ти дозволив їй зламати тебе? Це не твоє життя. Це не твоє серце.

— Це спогад, — сказав він, хоча його голос зривався. — Ти не реальна.

— Але я — частина тебе. Я твоя кров. І ти — мій син.

Іларія підійшла, вивела знак в повітрі, і фігура в дзеркалі скривилася від болю. Зображення зникло.

— Вони почали наступ, — сказала вона. — Але ми маємо перевагу. Тепер ти не просто гість. Ти — ключ.

— Ключ до чого?

— До останньої істини цього дому. І до ритуалу, який вирішить усе.

— І скільки в нас часу?

Іларія озирнулась на вікно. Небо над маєтком темніло, хоч був день.

— Вже небагато.

Ніч опустилась на будинок так раптово, що навіть стіни здригнулись. Девід і Іларія стояли біля головних дверей, які почали обростати чорними рунами. Вітер завивав за вікнами, а за стінами було чути кроки — ті, кого більше не мало бути.

— Ми не самі, — сказав Девід.

— І ніколи вже не будемо, — відповіла Іларія, її голос був тихим, але впевненим. — Та ми з тобою — не жертви. Ми — той постріл у серце, який змінює все.

Її слова звучали, наче закляття.

А у серці Девіда… щось змінювалось.

Це була не просто магія.

Це була… любов, яка вибухала, як зброя.

І хтось мав бути ціллю.