Читати книгу - "Там, де мовчать серця, Love"

Тієї ночі Софія спала неспокійно. Місто вже позаду, і дорога вела в нікуди — Марко не сказав, куди саме вони їдуть. Він лиш мовив: «Ти зрозумієш, коли побачиш».

Уві сні вона знову тримала щоденник. Але замість чорнил — світло. Воно тремтіло в її руках, а сторінки самі перегортались, аж поки зупинились на одній. Літери там не було — лише мелодія. Тиха, глибока, як шепіт вітру крізь дерева. Вона відчувала — це не чиясь історія. Це її історія.

Прокинувшись, вона глянула на Марка — він сидів поруч, за кермом, мовчазний і зосереджений.

— Я знаю, куди ми їдемо, — сказала вона подумки.

Їхній шлях вивів до глухого села, схованого між лісами. Там час зупинився: старі хати, кам’яні стежки, дим із димарів. Люди дивилися на них із цікавістю, деякі — зі страхом. Але одна бабуся, побачивши Софію, перехрестилася й прошепотіла:
— Нарешті.

Вони знайшли будинок — старий, зарослий плющем. Там, серед пилу й старих фотографій, Софія знайшла скриню. У ній — листи, нотатки, записи. Прабабуся Софії колись писала музику, яку ніхто не чув, бо її вважали "непотрібною".

І там була мелодія. Та сама, що з’явилася у сні.
"Пісня коріння".

Вона відкрила щоденник, і на сторінці, де раніше було світло, тепер з’явилися слова:
«Пам’ятай, хто ти. Не втрачай голос навіть у тиші».

Марко сидів поруч.
— Тепер ти знаєш усе, — прошепотів він.

Софія заплющила очі й слухала. Мелодія знову ожила. Але тепер вона була не лише її. Вона належала цілому роду.

---