Читати книгу - "Доля у смартфоні, Тихий Лис"

...

Звичайний день. Я прокинулася, розтягнулася в ліжку, кілька хвилин просто лежала, насолоджуючись спокоєм нового ранку. Потім, звичний ритуал - душ, легкий сніданок, підготовка до дня. Сьогодні у мене був запланований плановий огляд у лікарні та ще кілька дрібних справ. День обіцяв бути насиченим, але не особливо цікавим. Я глянула на екран і автоматично усміхнулася. В телефоні світилося нове повідомлення від абонента Скілл. Відкрила чат, прочитала.
- Доброго ранку, крихітко. Бажаю тобі легкого і приємного дня.
Так мило. Я знала, що він писав це не просто так. Одного разу я випадково проговорилася, що мені подобається отримувати ранкові повідомлення. Що це створює відчуття уваги, що це просто приємна дрібниця. І він пам'ятав. Він виконував це простеньке бажання слухняно, день у день. Захотілося нагадати йому про це.
- Доброго ранку, милий мальчік. Ти ранок зустрічаєш з думками про мене?
Я натиснула "відправити" і відклала телефон, не очікуючи миттєвої відповіді. Пройшла година. Потім ще одна. Я мимоволі перевірила повідомлення і побачила, що він його прочитав. Але не відповів. Грубо. Я зморщила носик, дивлячись на цей мовчазний екран. Чи засоромила я цього дорослого мальчіка своїм питанням? Мене раптом розвеселила ця думка. Вирішила трохи його подразнити.
- Я тебе загнала в глухий кут цим запитанням?
Відповідь прийшла лише через годину.
- Ні. Просто я трішки працюю.
Ох... Ну так, це очікувано. Я швидко надрукувала відповідь:
- Тоді займайся. Напиши, як будеш вільний.
Намагалася не показати, що трохи засмутилася. Так, я розуміла, що він зайнятий. Але і я хотіла трохи його уваги. Якби це був хтось інший, я, мабуть, вже провела б виховну бесіду, щоб він зрозумів, що мені потрібно більше часу і уваги. Але... Це був Сергій. І я знала одне: Настане вечір - і він буде весь мій.
Цей вечір справді приніс мені нову порцію ендорфіну. Ми обмінялися кількома повідомленнями, і я вже готувалася до звичного нічного спілкування, як раптом... Рингтон телефону розірвав тишу кімнати. Я здригнулася від несподіванки. Екран телефону світився в напівтемряві - вхідний виклик від абонента "Скілл".
Я завмерла, кілька секунд просто дивилася на екран, ніби намагаючись усвідомити, що відбувається. Він дзвонить? Чому? Чому зараз? Я ковтнула повітря, змусила себе натиснути кнопку "Прийняти", і піднесла телефон до вуха.
- Алоу, - відповіла я, намагаючись приховати хвилювання у голосі.
З динаміка донісся його голос. Спокійний, теплий, трохи іронічний.
- Я вирішив, що так буде зручніше сперечатися з тобою по всіляким дрібницям.
Я розсміялася.
- А ми часто сперечаємося?
- Постійно, - відповів він без вагань - Наші погляди не можуть зійтися в самих дрібних деталях.
Я усміхнулася, зручно вмощуючись на ліжку.
- Боже, як же важко тобі зі мною... - мій голос звучав м'яко, з легким фліртом - Неочікувано від тебе отримати дзвінок.
Я зробила паузу.
- Спочатку голосові, а тут майже відразу - дзвінок. Тобі не здається, що ти підганяєш події?
- Перший раз зателефонував за місяць спілкування... - його голос звучав із посмішкою. - Я впевнений, що досить обережно розвиваю події наших...
- Нашого чого? – підхопила я, але він замовк. Я чекала. Але він так і не договорив.
- Навіть не знаю, що це у нас з тобою... - нарешті озвався він.
Я зробила глибокий вдих.
- Дійсно, якась незрозуміла фігня... - із легким смутком погодилася я.
- Все ж важко зовсім не мені, а тобі, - він говорив спокійно, але голос став серйознішим - Скільки ти ще витримаєш у цій невизначеності?
Я затримала дихання. А потім тихо відповіла:
- Точно не довго...
Він теж замовк на секунду, а потім видихнув:
- Малишка... - його голос був глибоким, трохи хрипким - Я дійсно не знаю, як назвати те, що відбувається між нами.
Я чекала, слухала.
- В одному я впевнений - ми вже давно перейшли ту межу дружнього спілкування.
Я закрила очі.
- Кожного дня, працюючи, я думаю про тихий вечір, який проведу в спілкуванні з тобою. - його голос звучав так щиро, що серце стислося - Мені кожного разу хочеться все більше цього вайбового і такого комфортного спілкування. Знаєш... Я вже впевнений, що прив'язався до тебе.
Моя рука стиснула телефон міцніше.
- Чого я не дозволяв собі останні роки...
Я проковтнула ком у горлі. І прошепотіла:
- Я тебе розумію. - відкрила очі, поглянула на стелю, змушуючи себе не впадати у сентиментальність - Я теж з нетерпінням чекаю вечора. Часто перевіряю телефон в надії побачити повідомлення від тебе.
Я видихнула.
- Сергію, я теж прив'язалася до тебе. - замовкла, а потім додала більш впевнено - І навіть не смій мені казати, щоб я не робила цього. Вже пізно про це говорити.
Я почула його легкий сміх у слухавці. А потім...
- Крихітко... - його голос знову став серйозним. - Нам потрібно було зупинити це ще давно. Я мав це зупинити. Але я не зміг. Не захотів.
Він говорив тихо, наче зізнаючись собі у власному злочині.
- Я так жадібно і егоїстично хотів цього спілкування ще. Прости, але я не готовий...
Я завмерла.
- Не готовий лишитися без твоєї компанії. - мої губи ледь помітно тремтіли, поки я слухала його. - Я хочу це продовжувати, не дивлячись на ті труднощі, які чекатимуть нас у майбутньому.
Я зробила глибокий вдих і сказала чесно:
- Я рада. Дійсно рада, що ти нарешті не відштовхуєш мене. - усміхнулася, навіть якщо він цього не бачив - Я вже доросла дівчинка і цілком здатна нести відповідальність за свої вчинки. Не приймай рішення за двох...
У слухавці почулася його іронічна усмішка.
- Приймати рішення за двох... Хех... Це так у моєму стилі. Але не з тобою...
Я почула, як він переходить на шепіт.
- Я вітаю тебе... Нас. Ми вплуталися у ситуацію, з якої не знаємо виходу. - він усміхнувся, але я відчула у цій усмішці сум - Але ж ми цього так бажали.
Я кивнула, стискаючи пальці на ковдрі.
- І як же ми окреслимо те, що відбувається між нами?
Я на мить затримала дихання.
- Не друзі, але все ще не пара... Хто ми один одному? - він зробив паузу - Не знаю... Ніхто з нас не знає. І ми не вирішимо це до першої нашої зустрічі.
Моє серце стиснулося.
- А ти думаєш, що від однієї зустрічі ти зможеш розібратися в своїх почуттях?
Його голос звучав глухо, задумливо.
- Надіюся, це допоможе розставити всі крапки над "і"... Важкі теми ми обрали на ніч. Може, змінимо тему?
- Як любиш ти різко змінювати незручні теми!
Він засміявся.
- Так, є за мною такий грішок.
- Бісить! Але... - і я усміхнулась. - Я почула сьогодні від тебе достатньо. Тему ми не закрили, але перенесемо її на іншу відверту ніч.
- Круто! - його голос у слухавці звучав радісно, навіть трохи піднесено - Малишка, давай справді будемо вирішувати проблеми по мірі їх надходження. Поки наше спілкування лише розквітає новими барвами, тож насолоджуємося тим маленьким, що маємо.
Я усміхнулася. Ох, як легко він це каже.
- Є запитання до тебе.
- Давай.
Легко погодилася, відпустивши важкі думки, які ще кілька хвилин тому крутилися в голові.
- Чи було щось таке, за що тобі соромно переді мною?
Я задумалася, прикусила губу. Зробила невелику паузу, ніби вагаючись, чи варто зізнаватися.
- Хм... Соромно зізнатися, але після першого дня нашого спілкування я... забула твоє ім'я.
Наступила секунда тиші, а потім він зареготав.
- Ой, та з ким не буває. - його голос бринів задоволенням, і я навіть уявила, як він посміхається десь там, по той бік зв'язку. - Лови лайфхак! Називай не по імені, а різними ніжними словечками...
Я скептично вигнула брову, хоча він цього не бачив.
- Щось типу "малишка"? - підловила я його на власній ж логіці.
Наступила пауза, а потім він розсміявся.
- А, ой... Здаюсь, підловила.
Я задоволено посміхнулася.
- Ахах, я знала це! Негідник. Отримаєш за таке.
- Ну ні, ну я чесно пам'ятаю... - швидко вставив він, намагаючись викрутитися. - В тебе ж акаунт підписаний.
Я розсміялася ще дужче.
- Ти тільки риєш собі глибшу яму.
Він підхопив мій сміх, і ми разом весело зареготали. Кілька секунд тиші - і знову заговорив.
- Софа... Соня... - його голос став задумливим, ніби він справді пробував підібрати правильний варіант. - Сонька...
Я нахмурилася, відчуваючи, що він щось задумав.
- Знаєш, звучить, як моя мрія.
Я підозріло прищурилася.
- Мммм, справді?
Його голос наповнився тихим сміхом.
- Так. Сонька... - він зробив коротку паузу, а потім із найбільш нахабною інтонацією додав - Sony PlayStation 5. Завжди про таку мріяв.
- ІДІОТ!!! - я різко підхопилася на ліжку, і було хотіла схопити подушку, хоча бити нею було нікого - Ненавиджу тебе!
Я майже процідила це крізь зуби, поки він у слухавці задихався від сміху.
- Все, все! - його голос ледь стримував веселощі. - Кошеня, заспокойся. Це лише невинний жарт.
Я надула губи.
- Жарт, кажеш?
- Так, зроби глибокий вдих і повільний видих.
Я закотила очі, але таки зробила вдих, навіть якщо тільки для того, щоб довести йому, що на мене не діють його "заспокійливі методи".
- Ти мене в депресію заженеш, дурник!
- Ой, вибач. - його голос раптом став ніжнішим - Такий мій стиль спілкування - емоційні гойдалки.
Я зітхнула.
- Який ти невиправний...
Він посміхнувся у слухавку.
- Зате, ти мене за це любиш.
Я усміхнулася, хоч і не відповіла.
Наше спілкування просто неслося вперед, як швидкісний потяг, без зупинок чи пауз. Кожного дня, коли він був на місці, він писав мені. І хай це було всього кілька повідомлень, але вони завжди з'являлися. Щоб дати мені зрозуміти - він хоче цього, він думає про це. Кожного вечора - дзвінки. Розмови, які затягувалися на години. Іноді ми сміялися до сліз, жартували без зупину. Іноді - зачіпали серйозні теми, які змушували обох замислитися. Ми вигадували різні ситуації і запитували одне в одного:
- А як би ти вчинила в такому випадку?
- А що ти думаєш про ось це?
Ми досліджували одне одного, ненав'язливо, у грі. Випробовували, намагалися зрозуміти, чи співпадатимуть наші погляди на життя, на стосунки, на сім'ю, на "як має бути" і "як ніколи не повинно бути".
Його розгорнуті відповіді зачаровували мене. Я любила хід його думок. Не завжди погоджувалася, іноді навіть сердилася, коли його точка зору йшла врозріз із моєю. Ми могли сперечатися, виясняти стосунки, яких у нас не було.
Іноді я ображалася на якусь дрібницю. Просто тому, що він відповів не так, як мені хотілося. А він... Він уловлював найменші зміни в моєму настрої. По голосу. По тому, як я робила паузи між словами, як коротко відповідала в повідомленнях. Він не лишав це без уваги. Кожного разу ми розбирали це, проговорювали. Він не був з тих, хто просто проігнорує черговий дівочий бзик.
Як же мені це подобалося. З ним я могла бути справжньою. Могла дозволити собі бути упертою, гордою, примхливою, навіть драматизувати через дурницю. А він... Він вмів із цим впоратися. І не просто впоратися, а тактовно, впевнено і по-дорослому пояснити, чому він думає саме так, а не інакше.
- Софа, ти зараз не права, і ось чому...
Його голос ставав спокійним, розсудливим. Він міг прочитати мені цілу лекцію з яскравими прикладами, поки я сиділа, надувши губи. А потім... Я розуміла, що він правий. Я ніколи не визнавала цього вголос, бо гордість не дозволяла, але всередині все ж приймала його пояснення.
І це підкупало. Його увага до деталей. Як він залагоджував наші мікроконфлікти. Він став ближчим, ніж будь-хто з тих хлопців, які запрошували мене на побачення. Він був чимось більшим, ніж просто співрозмовник. Він був тим приємним сном, від якого не хочеться прокидатися. Коли будильник уже дзвонить, а ти тягнеш руку, щоб ще "п'ять хвилиночок" залишитися в ньому.
Зрештою ми почали мріяти про зустріч. Спочатку це були необов'язкові фрази, просто слова:
- А що б ти зробила, якби ми зустрілися?
Потім вони наповнилися змістом.
- Куди б ти хотіла піти?
Я вже уявила собі наряд для цієї зустрічі... І яке кафе ми виберемо. Я малювала в голові картинку: Як він стоїть біля мене. Як я підходжу, посміхаючись. Як він вперше бачить мене не на екрані, не через повідомлення, а в реальності. Це було мило. Це було приємно. Але водночас... Це було боляче. Бо ми обоє знали, що наша зустріч навіть не майорить на горизонті. Вона була настільки далекою, що, можливо, ніколи б і не відбулася.