Читати книгу - "Усі в моїй родині — вбивці, Бенджамін Стівенсон"

— Ну? — озвалася вона. — Ти привіз гроші?

Розділ 5

Гаразд, слухайте. Я все поясню. Я не збрехав. Майкл попросив мене потримати гроші в себе.

Коли Майкл відвіз мене додому того ранку — я тихенько сидів на пасажирському сидінні, визбируючи павутиння з рукавів, — то сказав, що буде безпечніше, якщо гроші поки побудуть у мене. Я розумів його логіку: Алан забрав ці кошти в когось або мав передати їх комусь, але на котромусь етапі все пішло шкереберть. Я не був певен, чи доклав мій брат руку до цього «шкереберть», але якщо хтось недорахувався кількох сотень тисяч, то достоту захоче їх повернути. Я був страховкою на випадок, якщо стрілець бачив Майклову машину. Якщо, звісно, цей стрілець узагалі існував.

Я мовчки взяв сумку. Мабуть, Майкл сказав, що заплатить мені за це, але я не чув нічого, крім глухого відлуння слів, наче був під водою, і бачив тільки, як рухаються його губи. Мов причмелений, я повернувся в будинок, кинув сумку на ліжко, проблювався й потелефонував у поліцію.

За двадцять хвилин я вже сидів у наручниках на задньому сидінні фургона й пояснював сонним детективам, куди їхати. Я знав, що вони не сприймають мене серйозно, бо дорогою заїхали в «Мак», а я ще ніколи не чув, щоб хтось мусив чекати на свій макмафін, перш ніж зізнатися в убивстві. Це було ще до того, як усе пішло-поїхало. До того, як почалися всі ті сирени, швидкі й вагончики телевізійників (прилетів навіть вертоліт і сів на заплетеному павутинням полі). До того, як повиходили друком популярні замітки з теоріями про вбивство та ще популярніші статті про ту заплетену павутинням галявину (природний феномен, спричинений масовим переселенням павуків після паводка). До того, як мене замкнули в кімнаті для допитів, де тицяли в обличчя світлинами, дихали бургерами з «Макдональдсу» й казали, що Майкл уже підставив мене і що я маю просто зізнатися.

Коли мене відпустили (підозрюю, у них просто не було законної підстави тримати мене довше), я дізнався, що Майкл нічого не сказав. Вони просто хотіли подивитися, чи я не брешу, щоб урятувати власну шкуру. Мене відвезли додому. Я запитав, чи не хочуть вони дорогою заїхати в KFC[4], бо я нікуди не кваплюся, але всі чомусь стали дуже серйозними й ніхто навіть не всміхнувся.

Лише коли опинився вдома й побачив чорну сумку на ліжку — там, де її залишив, — я зрозумів, що забув сказати їм про гроші.

Присягаюсь, я просто думав, що вони обшукають будинок. Спершу надто зосередився на Алані, намагаючись пригадати, де ми з’їжджали з дороги й куди повертали далі, коли саме брат забрав мене з дому, коли привіз назад і коли попросив зачекати в машині. А після того я подумав, що вони вже знайшли гроші й що запитають мене про них пізніше, утім вони не запитали. Тоді зненацька настав наступний день, і я підписував папери, де були занотовані мої свідчення, але все ще не сказав нічого про гроші. І Майкл теж — мабуть, тоді він ще не знав, що я здав його, і тому, найімовірніше, думав, що я досі на його боці й бережу його сумку. Відтак я вже стояв перед трибуною в залі суду, а ніхто все ще не згадав про гроші, і ні Майкл, ні Марсело не використали їх, щоб підставити мене в судовій залі, як я очікував, і я знав, що вже надто пізно про них згадувати і що все полетить шкереберть, якщо я про них скажу, тому сумка лишалася в мене вдома, а я мовчав. Тоді суддя вже зачитував вирок, і я поїхав додому, а сумка чекала на мене там, де я її лишив, але весь світ тепер здавався інакшим. Мій брат сидів у в’язниці, а в мене вдома було двісті шістдесят сім тисяч доларів у спортивній сумці. Тепер я точно знаю, скільки там було, бо мав достатньо часу перелічити гроші.

То була ще одна причина, з якої я не міг не приїхати. Про свій план я розповів Софії ще кілька тижнів тому. Я планував віддати Майклові сумку завтра. Я не збирався просити таким чином вибачення, бо не скоїв нічого поганого, але, мабуть, це все-таки мало бути своєрідним жестом примирення. Це, звісно, була не оливкова гілка, але мій дар був цілком собі зелений (принаймні метафорично, бо там були різні купюри, а не лише сотні), і майже все було на місці. Який я хороший брат!

— Це всі гроші? — запитала Софія, дивлячись на випотрошену сумку, що лежала перед нею на дивані.

Сестра нависла над нею, наче боялася сісти на диван і випадково торкнутися торбини.

— Більша частина, — зізнався я.

— Більша частина?

— Ну… у мене були різні надзвичайні ситуації. Минуло три роки, як не крути. Я не знаю, чи він їх узагалі рахував.

— Ти сам сказав, що він їх порахував.

— Ну, так, найпевніше, — здався я. — Сподіваюся, він уже забув, скільки саме там було.

— Знаєш, що робила б я, якби три роки сиділа у в’язниці, вважаючи, що мій брат украв у мене сумку грошей? Думала б про це весь час. Про кожнісінький цент.

— Напевно, він думає, що я все розтринькав, тож буде радий отримати…

— …більшу частину…

— …отримати більшу частину назад.

Софія набрала повні щоки повітря й видихнула крізь стиснуті губи з театральним «пуф», а тоді підійшла до вікна. Вона постукала пальцем по склу й задивилася на гору.

— Чому ти взагалі їх узяв? — м’яко запитала вона, зненацька посерйознішавши.

Я не зміг надурити її сплутаними виправданнями, які вигадував для самого себе, щоб пояснити, чому проґавив стільки нагод повернути ці гроші. Тому що мені було надто соромно; тому що боявся, що це значно все ускладнить. Вона розуміла, що була ще якась причина. Може, звичайна жадібність? Я не був певен щодо цього.

Я не чекав, що Майкл завтра спіймає мене в обійми й одразу ж поділить зі мною гроші, але я збрехав би (а я пообіцяв не брехати), якби не зізнався вам, що останні три роки мені було якось спокійніше жити з тією сумкою в кутку шафи — особливо після того, що сталося з Ерін. То були гроші, які можна прихопити із собою,