Читати книгу - "Чорний дім"

Перед нами третя жертва Рибака — десятирічна Ірма Френо. Хвиля потрясіння, спричинена її зникненням вчора після полудня з тротуару біля магазину відеопрокату, значно посилиться, коли Дейл Ґілбертсон трохи більше ніж за день натрапить на тіло.

Рибак схопив її на вулиці Чейз-стрит і транспортував — ми не можемо сказати як саме — зверху вздовж Чейз-стрит і Лаял-роуд, повз «7-11» і «Спілку Ветеранів Західних війн», повз будинок, де п’є з горя Ванда Кіндерлінґ, повз блискуче скло будівлі «Ґольца», схожої на космічний корабель, перетнувши межу між містом і фермою.

Коли Рибак штовхнув її крізь пройму дверей, що поруч із продірявленим кулями рекламним щитом «Кока-Кола», вона ще була живою. Очевидно, відбивалась і, мабуть, кричала. Рибак штовхнув її до тильної стіни та змусив замовчати ударом по обличчю. Схоже, він її придушив. Стягнув тіло на підлогу й випростав ноги. Зняв із неї увесь одяг, що був нижче від талії: спідню білизну, шорти — усе, у чому вона була одягнена під час викрадення. Тоді Рибак відрізав їй праву ногу. Для цього він використав щось схоже на ніж із довгим великим лезом, і без сокири і пилки різав м’ясо і кістку, аж доки не відтяв ногу від решти тіла. А тоді, мабуть, не більше ніж двічі чи тричі вдарив лезом по щиколотці й відрубав ступню, що досі взута в кросівку. Він відкинув її вбік. Його не цікавила ступня Ірми. Рибаку була потрібна лише нога.

Це, мої любі, і є справжнє невезіння.

Маленьке бездіяльне тіло Ірми Френо витягнулось і, здавалося, хотіло розтанути, розчинитись і стати єдиним цілим із трухлявою підлогою. Шалені мухи й далі дзижчать. Собака досі намагається вирвати увесь соковитий трофей із кросівки. Якби простодушний Ед Ґілбертсон ожив і був тут, поруч із нами, він би вкляк на колінах і ридав, а ми…

Але ми тут не для того, щоб плакати. Ми — не Ед, якого охоплює жах, жалість і зневіра. Величезна таємничість оселилась у цій халупі, її відгомін витає в повітрі навколо нас. Ми тут, щоб побачити, засвідчити, зафіксувати й описати враження від побаченого — таємницю, яка залишила глибокий слід. Глибока, глибока важкість випливає за свої межі, і ця важкість захоплює нас. Смирення — наша найкраща, найвдаліша реакція. Без нього нам було б важко зрозуміти суть справи; величезна таємниця ув’язнила б нас, і ми залишалися б глухими, сліпими, тупими, як невігласи. Ми не можемо собі цього дозволити. Ми маємо честь доповнити цю сцену — мухи; собака, який розриває відрубану ступню; худе, біле тіло Ірми Френо; усвідомлення того, що з нею сталось, — усвідомленням своєї мізерності. Ми всього лише примара.

За шість футів від тіла Ірми крізь порожню віконну раму в боковій стіні залітає товста бджола й повільно кружляє в глибині кімнати. Бджола, що зависла в повітрі, здається надто важкою, щоб літати, проте вона й далі з легкістю і неспішною обачністю кружляє широкими колами над закривавленою підлогою. Мухи, дворняжка й Ірма не звертають на те уваги.

Проте для нас повільна бджола, яка продовжує вдоволено кружляти по задній частині жахної кімнати, не є тільки приводом відвернути увагу, а стає частиною навколишньої таємничості. Будучи елементом цієї сцени, вона дзижчить, вимагаючи від нас покірності. Важке, гучне лопотіння крильми стає центром звукових хвиль, вищих за ті, які створили мухи: як співак із мікрофоном очолює хор, так бджола контролює акустичний фон. Звуки накопичуються й сягають певної точки. Коли бджола повільно пролітає у жовтому світлі, що струменить крізь східну стіну, її смужки стають чорно-золотавими, крила — схожими на віяло і сама комаха — схожою на диво, що витає в повітрі. Вбита дівчинка розпростерта на закривавленій підлозі. Наша смиренність, усвідомлення нашої мізерності, розуміння важкості, яка цілком заповнила цю сцену, дарують нам почуття сили і влади за межами нашого розуміння, певного роду велич, що завжди присутня, але видно її лише в такі моменти.

Нам було надано честь, але ця честь є нестерпною. Гомінка бджола, покружлявши, підлетіла до вікна й вилетіла в інший світ, а ми за нею — на сонце, на повітря.

Запах лайна й сечі в «Притулку для старих Макстона»; легке, швидкоплинне відчуття невезіння щодо незбалансованого будинку з північного боку від Шосе-35; дзижчання мух і споглядання крові в колишньому «Смачно в Еда». Фе! Бридота! Хочеться запитати, чи є у Френч Лендінґу хоча б щось, що було б привабливим за своєю подобою? Хоча б одне місце, яке б нічого не приховувало?

Коротка відповідь: «Ні». З усіх боків в’їзду до Френч Лендінґа варто було б поставити великі дороговкази з написами «ПОПЕРЕДЖЕННЯ! ПРОГРЕСУЄ НЕВЕЗІННЯ! ВИ ЇДЕТЕ НА СВІЙ ВЛАСНИЙ СТРАХ І РИЗИК!»

Увесь секрет полягає в магічності Рибака. Він зробив так, що слово «приємний» тимчасово зникло. Але ми можемо вирушити до місця, принаймні приємнішого. Маючи таку можливість, неодмінно нею скористаємось, адже нам потрібна перерва. Можливо, ми й не зможемо оминути невезіння, проте відвідаємо район, де немає лайна в ліжку і калюж крові на підлозі (у будь-якому разі, поки що).

Тож у бджоли своя дорога, а в нас своя; наша веде південно-західніше, минаючи ліси, що видихають аромат життя і кисень — ніде немає такого повітря, як тут, принаймні в цьому світі, — і знову до плодів людської праці.

Ця частина міста — Лібертивіль, так її було названо місцевою радою Френч Лендінґа 1976 року. Ви не повірите, але пузатий Ед Ґілбертсон, сам Король хот-догів, був членом цієї банди батьків міста, що існувала вже двісті років; то були дивні дні, хоча й не такі чудернацькі, як тепер. Зараз у Френч Лендінґу дні Рибака, дні безталанного невезіння.

Вулиці Лібертивіля мають назви, які дорослі вважають цікавими, а діти жахливими. Дехто з дітей навіть називає цю частину міста Педерастовіль. Давайте опустимось, вдихаючи свіже ранкове повітря (воно вже прогрілося; це достоту буде чудовий день для проведення Свята полуниці). Ми мовчки здійснюємо круїз над Камелот-стрит, минаємо перехрестя вулиць Камелот і Авалон та подорожуємо вниз вулицею Авалон до Мейд Маріан Вей. Від Мейд Маріан