Читати книгу - "Чорнильне серце"

По хвилі Мо підвівся й вийшов з кухні. Меґі спитала в тітки, де в неї туалет, і рушила вслід за батьком.

Якось дивно було шпигувати за Мо. Вона навіть не пригадувала, чи робила це коли-небудь доти. Хіба що тієї ночі, коли в їхньому домі з’явився Вогнерукий. Та ще того разу, коли вона спробувала довідатися, чи не Мо і є той дід, що приносить подарунки на Різдво. Їй було соромно підглядати за батьком, але винен був він сам. Навіщо було ховати від неї ту книжку? А тепер він хотів, мабуть, віддати її оцій Елінор, — книжку, поглянути на яку не мала права навіть вона, Меґі! Та книжка, відколи Мо так поквапно сховав її за спиною, вже не йшла Меґі з голови. Дівчинка навіть спробувала була її розшукати — у батьковій сумці, ще доти, як він відніс свої речі до мікроавтобуса. Але знайти книжку не пощастило.

Треба будь-що побачити ту книжку, поки вона, чого доброго, не зникла в одній з вітрин Елінор! Цікаво, чим же книжка така дорога батькові, що він притарабанив її сюди?..

У вестибюлі він, перше ніж вийти надвір, іще раз озирнувся. Але Меґі встигла сховатися за скриню, що пахла нафталіном і лавандою. Дівчинка вирішила не виходити зі своєї схованки, поки батько не повернеться, — адже надворі він одразу її помітить. Час тягся нестерпно повільно, як буває завжди, коли, затамувавши подих, чогось очікуєш. Книжки на білих полицях, здавалося, стежили за Меґі, однак мовчали, мовби здогадуючись, що цієї хвилини думати вона могла лише про одну-однісіньку книжку.

Нарешті Мо повернувся з бурим згортком у руках. «Мабуть, поки що він сховає її тут, — подумала Меґі. — Де ж бо ще книжку можна сховати надійніше, ніж серед тисяч інших книжок! Авжеж. Мо залишить її тут, і ми поїдемо додому. Але ж мені так кортить просто поглянути на неї, хоч один-однісінький раз, перше ніж вона опиниться на одній із полиць, до яких мені підходити ближче ніж на три кроки — зась!»

Мо пройшов повз неї так близько, що вона могла б до нього доторкнутись, однак не помітив її. «Меґі, — часом казав він, — не дивися так на мене! Ти знов читаєш мої думки». Тепер батько виглядав заклопотано, ніби не був певний у тому, чи правильний у нього план. Меґі неквапно полічила до трьох і рушила вслід за батьком. Але той кілька разів так раптово спинявся, що вона мало не наскочила на нього. Він пішов не на кухню, а відразу завернув до бібліотеки. Не озираючись, штовхнув двері зі знаком венеційського книгодрукаря й тихенько причинив їх за собою.

Меґі стояла сама серед усіх отих мовчазних книжок, розмірковуючи, чи не ввійти до бібліотеки й собі… і просто попросити батька показати ту книжку. Невже він на неї так дуже розгнівається? Вона саме набралася духу й уже хотіла була відчинити двері, аж раптом почула кроки — швидкі, рішучі, навіть нетерплячі. Це могла бути лише Елінор. Що робити?

Меґі прочинила сусідні двері й прослизнула всередину. Ліжко з балдахіном, шафа, знімки у срібних рамках, стос книжок на нічному столику, на килимі — розгорнений каталог зі знімками давніх книжок. Це була спальня Елінор. Серце в дівчинки калатало. Вона прислухалася до того, що діється в коридорі, почула енергійну тітчину ходу, а коли двері до бібліотеки причинилися вдруге, вийшла навшпиньках за двері. Вона ще стояла вагаючись біля бібліотеки, коли це на її плече лягла ззаду чиясь рука, а друга, щоб вона від переляку не скрикнула, затулила їй рота.

— Це я! — шепнув їй на вухо Вогнерукий. — Тихо, а то обом нам буде непереливки, розумієш?

Меґі кивнула головою, і Вогнерукий поволі одвів руку від її рота.

— Батько хоче віддати книжку цій відьмі, еге ж? — прошепотів він. — Мо приніс її з автобуса? Скажи, адже він привіз її з собою, так?

Меґі відштовхнула його й прошипіла:

— Не знаю! І взагалі, яке ваше діло?

— Яке моє діло?! — стиха засміявся Вогнерукий. — Може, колись я тобі й розкажу, яке мені до цього діло. А зараз я хочу знати лише одне: чи ти її бачила.

Меґі похитала головою. Вона й сама не знала, чому збрехала Вогнерукому. Може, тому, що він аж надто міцно затис був їй рота.

— Послухай, Меґі! — Вогнерукий пильно подивився дівчинці в очі. Його рубці мали вигляд смужок, що їх хтось понамальовував йому на щоках білою фарбою: дві смужки на лівій, трохи нерівні, а третя, довша, на правій — від вуха до носа. — Каприкорн уб’є твого батька, якщо не одержить тієї книжки! Він його вб’є, розумієш? Я тобі не розповідав, який він? Він хоче мати ту книжку, а коли він хоче що-небудь мати, то неодмінно свого доб’ється. Від нього тут книжку не сховати, про це навіть смішно думати.

— Мо так не вважає!

Вогнерукий випростався й поглянув на двері до бібліотеки.

— Атож, я знаю, — пробурмотів він. — У цьому ж і вся проблема. І саме через це… — Він узяв її ззаду за плечі й підштовхнув до причинених дверей. — Зараз ти з таким виглядом, ніби нічого не знаєш, увійдеш туди й довідаєшся, що ці двоє надумали робити з книжкою. Домовились?

Меґі хотіла було запротестувати, та не встигла вона отямитись, як Вогнерукий відчинив двері й увіпхнув її до бібліотеки.

Усього-на-всього картинка

Якщо хтось украде чи, позичивши, не поверне власникові книжку, то нехай вона в руках його обернеться на смертельну змію. Нехай ударить його грець і паралізує йому руки й ноги. Надривним криком нехай благає він пощади, та муки його нехай не припиняються, поки він почне розкладатись.

Нехай книжкова черва вгризається в його нутрощі, як ото червак тління, що не знає смерті. А коли такий чоловік постане перед судом усевишнім, нехай поглине його вогонь пекельний навік-віків.

Цей напис на бібліотечній стіні монастиря Сан-Педро в Барселоні наводить Альберто Манґель

Вони вже розгорнули книжку — Меґі помітила той бурий папір на стільці. Ні батько, ні тітка не почули, як вона ввійшла. Елінор саме схилилася над одним із пюпітрів, а Мо стояв поруч. Обоє повернулися спиною до дверей.