Книги Українською Мовою » 💛 Фентезі » Меч приречення 📚 - Українською

Читати книгу - "Меч приречення"

232
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Меч приречення" автора Анджей Сапковський. Жанр книги: 💛 Фентезі. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 10 11 12 ... 93
Перейти на сторінку:
воші загрожують вашим чудовим містам, де жінки щороку народжують, але тільки одне новонароджене з десяти живе довше десяти днів. Так, Єнніфер, плодючість, плодючість і ще раз плодючість. Займися, люба моя, народженням дітей, що є для тебе природнішим заняттям. Це займе той час, який ти безплідно витрачаєш на вигадування нісенітниць. Бувай здорова.

Підігнавши коня, чародій чвалом рушив у напрямку початку колони. Геральт, зиркнувши на бліде і люто викривлене обличчя Єнніфер, уже наперед почав йому співчувати. Знав, про що йдеться. Єнніфер, як більшість чародійок, була стерильною. Але, як мало хто з чародійок, страждала через цей факт і, як хтось про нього згадував, реагувала зі справжнім шалом. Напевне, Доррегарай про це знав. Натомість не знав, правдоподібно, яка вона мстива.

— Накличе клопоти на свою голову, — просичала вона. — Ой, накличе. Бережись, Геральте. Не думай, що коли б так дещо трапилося і ти не виявиш розсудливості, то я тебе обороню.

— Нічого побоюватися, — усміхнувся він. — Ми, себто відьми́ни та безвольні големи, завжди діємо розсудливо. Бо межі можливого, між якими ми спроможні рухатися, прокладені виразно та недвозначно.

— Ну, ну, дивіться, — Єнніфер глянула на нього, все ще бліда. — Образився, наче панянка, звинувачена у втраті цноти. Ти відьми́н і цього не змінити. Твоє покликання…

— Припини з цим покликанням, Єн, бо вже мене млоїть.

— Я тобі казала не називати мене так. А твої млості мене не надто цікавлять. Як усі інші реакції з обмеженої відьми́нської амплітуди реакцій.

— І все-таки деякі з них оглянеш, якщо не перестанеш пригощати мене оповіданнями про високу місію та боротьбу про людське благо. І про драконів, страхітних ворогів роду людського. Я знаю краще.

— Так? — примружила очі чародійка. — І що ж ти знаєш?

— Хоча б те, — Геральт не перейнявся різким застережливим дрижанням медальйону на шиї, — що якби не мали дракони скарбниць, то й кульгавий пес ними б не переймався, не те що чародії. Цікаво, що при кожному полюванні на дракона завжди крутиться поблизу якийсь чародій, міцно зв’язаний із Гільдією Ювелірів. Ось так, як ти. І пізніше, коли на ринок повинна втрапити ціла гора каміння, то чомусь не потрапляє і ціни не спадають. Тому не розповідай мені байок про покликання та боротьбу за виживання. Я тебе надто добре і надто довго знаю.

— Надто довго, — повторила вона, зловісно кривлячи губи. — На жаль. Але не думай, що добре, сучий ти сину. Трясця, яка ж я була дурна… Ах, іди к бісу! Бачити тебе не можу.

Крикнула, погнала вороного, чвалом помчала вперед. Відьми́н стримав коня, пропустив воза краснолюдів, що ревли, лаялись, свистіли в кістяні дудки. Між ними, розвалившись на мішках із вівсом, лежав Горицвіт, награючи на лютні.

— Гей! — гукав Ярпен Зигрин, що сидів на козлах і вказував на Єнніфер. — Щось там на шляху чорніє! Цікаво, що? Виглядає неначе кобила.

— Певно, що кобила! — відгукнувся Горицвіт, зсуваючи на потилицю сливового капелюшка. — Це кобила! Верхи на валаху! Неймовірно!

Ярпенові легіні затрясли бородами, регочучи хором. Єнніфер удала, що не чує.

Геральт стримав коня, пропустив кінних лучників Надамира. За ними, дещо віддалившись, повільно їхав Борч, а відразу ж обабіч нього зерріканки, що замикали колону. Геральт почекав, доки вони під’їдуть, повів кобилу обіч Борчевого коня. Вони їхали мовчки.

— Відьми́не, — раптом озвався Три Галки. — Я хочу про щось тебе запитати.

— Питай.

— Чому ти не повертаєшся?

Відьми́н якусь мить мовчки до нього придивлявся.

— Ти справді хочеш це знати?

— Хочу, — сказав Три Галки, повернувши до нього обличчя.

— Їду з ними, бо я безвольний голем. Як віхоть клоччя, гнаний вітром уздовж гостинця. Скажи, куди мені їхати? І нащо? Тут, принаймні, зібралися такі, з якими я маю про що розмовляти. Такі, що не припиняють розмови, коли я підходжу. Такі, що, навіть не люблячи мене, кажуть мені це у вічі, не кидають камінням із-за плоту. Бо мені байдуже. Я не маю місця, куди міг би прямувати. Не маю мети, якою повинна закінчуватись дорога.

Три Галки відкашлявся.

— Мета, якою закінчується кожна дорога. Її мають усі. Навіть ти, хоча й здається тобі, що ти настільки інший.

— Тепер і я хочу про щось тебе запитати.

— Питай.

— Ти маєш мету, якою закінчується дорога?

— Маю.

— Щасливець.

— Не в щасті річ, Геральте. Річ у тім, у що ти віриш і що є твоїм покликанням. Ніхто не може знати це краще, аніж… аніж відьми́н.

— Я сьогодні увесь день чую про покликання, — зітхнув Геральт. — Покликання Недамира — загарбати Маллеору. Покликання Ейка з Денесле — обороняти людей від драконів. Доррегарай відчуває покликання до чогось діаметрально протилежного. Єнніфер, через певні зміни, яким піддано її організм, не може виконати свого покликання і тому кидається туди-сюди. Холера, тільки Рубачі з краснолюдами не відчувають жодного покликання, хочуть лише нахапати побільше. Можливо, тому мене так до них тягне?

— Тебе не до них тягне, Геральте з Ривії. Я ані сліпий, ані глухий. Не на звук їхніх імен ти вхопився тоді за гаманця. Але мені здається…

— Даремно здається, — без гніву сказав відьми́н.

— Вибачай.

— Даремно вибачаєшся.

Вони стримали коней, ледь устигнувши, щоб не наїхати на колону лучників із Кейнгорну, яка раптом зупинилася.

— Що трапилося? — Геральт підвівся у стременах. — Чому ми зупинилися?

— Не знаю, — Борч відвернув голову, а Вея, з дивно напруженим обличчям, швидко промовила кілька слів.

— Під’їду вперед, — сказав відьми́н, — і перевірю.

— Залишися.

— Чому?

Три Галки мовчав, якусь мить дивлячись у землю.

— Чому? — повторив Геральт.

— Їдь, — промовив Борч. — Може, так буде краще.

— Що має бути краще?

— Їдь.

Перекинутий через прірву міст виглядав солідно, збудований був із товстих соснових балок, опертий на чотирикутному стовпі, об який, шумлячи, довгими вусами піни розбивалась течія.

— Гей, Кузько! — крикнув Богольт, підводячи воза. — Ти чого став?

— Чи ж я знаю, який то міст?

— Чому ми сюди їдемо? — спитав Гілленстерн, під’їжджаючи ближче. — Щось мене не тягне пхатися з возами на оту кладку. Гей, шевче! Чому ти сюди ведеш, а не шляхом? Адже шлях іде далі, на захід?

Героїчний отруйник із Голополя наблизився, здіймаючи баранячу шапку. Зодягши поверху сіряка старомодний півпанцир, склепаний, либонь, ще за панування короля Самбука, виглядав він напрочуд кумедно.

— Дорога тудойку коротша, милостивий пане, — сказав він не канцлерові, а просто Недамирові, обличчя якого далі виражало просто болісну нудьгу.

— А це як? — спитав Гілленстерн, зморщившись. Недамир не вшанував шевця навіть уважнішим поглядом.

— Це, — сказав Козоїд, вказуючи на три щербаті вершини, що горували над околицею, — К’ява[7], Боривітруля і Скакуновий Зуб. Шлях

1 ... 10 11 12 ... 93
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Меч приречення», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Меч приречення"