Книги Українською Мовою » 💙 Детективи » Полювання на Золотий кубок 📚 - Українською

Читати книгу - "Полювання на Золотий кубок"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Полювання на Золотий кубок" автора Андрій Анатолійович Кокотюха. Жанр книги: 💙 Детективи. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 12 13
Перейти на сторінку:
розгубилися. Народу тут як мурашок. Туди-сюди сновигають, із лінії на лінію переходять, та ще й патруль міліцейський чомусь збентежив Черненка. А Білана, навпаки, огорнув смуток: невже його розрахунки неправильні, невже ніхто із семи…

Стоп! Ось він!

Толика Тумановського з його знаменитим Спайдерменом на рюкзаку обоє помітили практично одночасно.

Він вийшов із вагону, роззирнувся, неквапом пройшовся по платформі. Ставши точно по центру, почав крутити головою в різні боки. Денис хотів уже йти до нього, навіть крок уперед зробив, — аж раптом Максим сильно, обома руками, схопив його за рукав.

— Ти чого? Ось же він, дяді Кості дружок!

— Добре, — цикнув просто у вухо партнерові Максим. — Ходімо звідси. Потім поясню. Гайда, поки не випас…

Глава 17

Заплаканий Горобець

Годинник показував початок дев'ятої вечора.

Толик Тумановський був удома і саме збирався дивитися новий фільм на диску — він фантастику любив. Та щойно запустив програвач і зручно влаштувався на дивані у своїй кімнаті, як спочатку задзвонив телефон, а потім мама гукнула:

— Толику, це тебе!

Пробурчавши щось незадоволено, Толик пройшов до великої кімнати, взяв у мами трубку радіотелефону, промимрив: «Алло» — і почув із того боку дуже знайомий голос:

— Молодий чоловіче, мені потрібно з вами поговорити. За п'ятнадцять хвилин я гулятиму з собакою в парку. Якщо це вам незручно, готовий погуляти там, куди ви можете в цей час до мене вийти…

Толик дуже здивувався. Хоча це був не перший його подив за сьогоднішній дивний день.

…А вранці Максим Білан чекав Дениса Черненка на перехресті. Накрапав березневий дощик, Максим під парасолькою був схожий на гриба. Денис під його парасолю ставати відмовився, натягнув дужче свою кепку, і вони покрокували до школи.

— Це не він, — коротко повідомив Максим.

— Як!? Звідки знаєш?

— Почнемо спочатку, — хлопці зупинилися на бровці, пропускаючи авто, а тоді швидко перейшли дорогу, і Максим повів далі: — Вчора ти погодився зі мною: з двома семикласниками десятикласник ні про що серйозне говорити не захоче. Він узагалі не сприйме нас серйозно. Навіть більше: зрозуміє, що таких шмаркачів нема чого боятися.

— Ти обережніше про шмаркачів…

— Але ти з цим погоджуєшся? — підвищив голос Максим, і Денис змушений був і сьогодні визнати: хоч добирай вирази, хоч рубай з плеча, а розумник має рацію.

— Тому я сказав, — провадив далі Максим, — що знайду спосіб розпитати чи допитати нашого підозрюваного, не вступаючи з ним у прямий контакт. Спосіб знайшовся. Толик тут ні до чого, і я йому вірю.

— Ну, а конкретно? — нетерпляче запитав Денис.

— Не знає Толя Тумановський ніякого дяді Кості. Зате зрозумів, про яке золото йдеться. Батько дуже засмутився, це ж його ідея. Та й школа гуде. Кожен день усі чекають, що кубок підкинуть… Ось Толик і вирішив: хтось хоче йому, як синові багатого спонсора, вкрадений Золотий кубок тупо продати. Він чесно хотів купити, навіть усі свої гроші приніс. А він на спортивний велосипед збирає… Словом, усі пролетіли: і ми, і він. Треба все спочатку починати.

— Виходить, — понуро промовив Денис, — ніхто з цих семи Золотий кубок красти не збирався?

Максим не виспався, думав півночі, яку б, а головне — кому б іще приготувати пастку. Навіть деякі ідеї вималювалися. І він збирався по дорозі до школи поділитися ними з Денисом. Та всі думки вилетіли з голови від того, що вони побачили у шкільному дворі. Там, під яблунею, сидів просто на власному наплічнику Вітя Горобець із паралельного класу, з 7-Б. Здивував він не лише Максима, а й Дениса. Довготелесий і завжди акуратний, Горобець сидів мокрий, геть спалий з лиця, розхристаний, пом'ятий, розгублений. Скидалося на те, що Вітю хтось ізранку побив. Хоча навряд чи капітана футбольної команди, в якій Денис був лівим нападником, хтось міг так побити, щоби довести до сліз. А Вітя Горобець плакав. Це не краплі дощу — це справжні сльози на щоках…

Усі проходили повз нього, спішили на уроки, не звертаючи уваги, — чи робили вигляд, що не звертають. Та Горобця це, очевидно, влаштовувало: зайва увага йому не була потрібна.

Не змовляючись, Максим і Денис підійшли до нього.

— Ти чого, Горобчику? Що таке? — схилився над ним Черненко.

— А… ти теж… Не бачити мені Золотого кубка. Не ясно хіба? Не бачити!

— Тю! — здивовано вигукнув Денис. — Так і мені не бачити. І нікому не бачити. Його ж украли. Слухай, ти того, вставав би… Не треба аж так… Розумію…

— Нічого ти, Чорний, не розумієш! До чого ти тут, до чого всі? Я не матиму Золотого кубка ніколи! Я, розумієш!

— А ти тут до чого? — поцікавився Максим.

— Це ти, салабоне, до чого тут? — визвірився Горобець. — Паняй, паняй на уроки, книжечки свої погортай! Не лізь до мене взагалі! Не пхайся в чоловічі справи!

— Рюмсати — теж не чоловіча справа, — спокійно проказав Максим. — Кажи, що там у тебе вийшло із Золотим кубком.

— Нічого не вийшло! — визвірився Горобець. — У тому й справа, що нічого!

Він ображено почав говорити. І хлопці тут же згадали, де чули подібне зовсім недавно. Ось лише Денис Черненко не зробив жодних висновків, а Максим Білан за кілька хвилин зрозумів усе. Ну, якщо не все, то, принаймні, багато чого в історії із Золотим кубком.

Максим міркував весь день. Денисові пояснив свої висновки тільки після школи, в Бабусиній Хаті. Той, як і передбачав Максим, спочатку вперся рогом і приймати це не хотів.

Майже годину Максим переконував його: це єдиний спосіб повернути Золотий кубок на місце. Переконав.

Глава 18

Дядя Костя і хлопець у каптурі

— Ніхто не прийде. Ось побачиш, — недовірливо пробурчав Денис і поправив на плечах лямки наплічника.

Максим мовчав. Він відчув, як увесь дрібно труситься від нервової напруги. Все ж таки Золотий кубок вони вирішили сьогодні повернути, і хлопець хвилювався — хоч би добрі наміри не призвели до того, що кубок доведеться втратити назавжди.

Зустріч вони призначили о шостій вечора в найбільш зручному місці — біля входу в «МакДональдс». Тут навіть якщо захочеш — не заблукаєш. А крім того, тут постійно багато людей. Якщо все піде не так, як напланував Максим, завжди можна гукнути на допомогу.

Денис же цим не переймався: він вірив, що цього разу розумник Максим таки помилився.

— Доброго вечора, дітворо, — почулося раптом позаду.

Хлопці дружно повернулися. Перед ними стояв чоловік років тридцяти. Трохи покривлений, мабуть, перебитий у бійці ніс, неголене підборіддя, близько посаджені лупаті очі, брови зрослися на переніссі.

— Здрастуйте, — привітався Максим.

— Гадаю,

1 ... 12 13
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Полювання на Золотий кубок», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Полювання на Золотий кубок"