Читати книгу - "Таємниця козацького скарбу"

— Що там таке? Наче є хто… — сторожко поцікавився скрадливий голос.

— А, нікого там немає. Хіба собака забіжить або щурисько, — заспокоїв його хрипкий.

— Може, ти вирішив позбутися мене і привів сюди якихось своїх спільників? — підозри скрадливого дедалі менше подобалися друзям. — А що, місце справді тихе, безлюдне, навіть, кажуть, прокляте. Хто тут мене шукатиме?

— Послухай, не мели дурниць. Хочеш — давай глянемо, що там ворушиться!

«Не треба», — подумки благав Данило. Галка затулила рота рукою. Богдан показав рукою в бік вікна: втекти вони завжди встигнуть. Він навіть приготувався до стрибка.

— Добре, забули, — скрадливий голос заспокоїв не лише чоловіка в окулярах, а й компанію в кімнаті. — Може, там і справді нікого нема. Нерви, нерви… Берегти їх треба. Ми ще не розбагатіли, а вже не довіряємо один одному.

— Я тобі довіряю, — буркнув хрипкий.

— Я теж хочу вірити тобі, — почулося у відповідь. — То для чого ти сюди ходиш?

— Ключа шукаю.

— Якого ключа? Тут давно нічого не замикається.

— Не розумієш ти. До нашої загадки ключа. Я ж точно знаю: все воно з цим будинком пов’язане. І булава десь тут, не міг старий хитрун її в іншому місці заховати. Ось і приходжу сюди думати. Може, осяє…

— Хай тебе швидше осяває, — у скрадливому голосі звучала погано прихована погроза. — Не забувай, розумнику: спробуєш мене обдурити, щось приховати — розмова коротка.

— Ага. І сам будеш загадки розгадувати. Обережно, чоловіче, собі ж гірше зробиш, — хоч хрипкуватий голос звучав упевнено, Данило зрозумів: чоловік в окулярах побоюється чорної людини.

— Гаразд. Полякали одне одного — досить. Розходимося. Зустріч як завжди.

Данько ризикнув — знову визирнув зі схованки. Чоловік у чорному саме виходив із будинку. Трохи потупцявши, за ним вийшов і чоловік у окулярах.

Коли вони зникли, хлопці почекали ще кілька хвилин, а тоді обступили Галку.

— Давай, розказуй, чому ти від них ховалася, — звелів Данило.

— Чому ми від них ховалися? — поправив його Богдан. — І про що вони тут взагалі мололи?

Розділ 11

У якому Галка признається, що боїться людожера

Тепер настала Галчина черга червоніти. Вона переводила погляд з Данила на Богдана та не квапилася говорити. З цього обоє зрозуміли: щось тут не так. Ще при першому знайомстві зрозуміли — не проста вона дівчинка, ця Галка. Шаленого страуса не кожна приручить. Та й не в страусі справа. Якось вона дивно поводилася.

— Давайте вийдемо звідси, — промовила нарешті вона і першою вистрибнула назовні. Хлопцям нічого не лишалося, як стрибати за нею. Данилові раптом здалося: зараз проверне дівчисько один із своїх улюблених фокусів. Наприклад, гукне Футбола і нацькує на них, аби не чіплялися. Та ні — Галка тихенько примостилася на траві, обхопила руками голі подряпані колінця. Хлопці присіли поруч.

— Ну? — знову запитав Богдан. — То хто це був?

— Той, у окулярах місцевий бізнесмен Немировський. Дядьком Сашком звуть.

— Такий зачуханий бізнесмен? У спортивках? — засумнівався Данило. — Бачив я в Києві бізнесменів. Мій тато теж підприємець, старі будинки реставрує. Каже. ~ сюди колись добереться, — він кивнув на маєток. — А цей ваш дядько Сашко на бізнесмена не тягне.

— Правильно, в нього бізнес такий — антикварний називається. їздить по місту, по селах, по районах, старовинні речі в людей скуповує.

— Які речі?

— Ну, глечики різні чи ще щось. Я в те не особливо входжу.

— Лоді чого боїшся? — втрутився Богдан.

— Я не його боюся. Той, другий, чорний — ото опудало. Він не тутешній, але частенько тут ошивається. Люди його Туманом прозвали, бо постійно туману напустить. Де живе — не знаю, зате чула: темними справами займається. Купив у тітки на сусідній вулиці стару тріснуту ікону. Потім вона бігала, кричала — гроші фальшиві.

— І що? — не витримав Данило.

— Нічого, — розвела руками Галка. — Туман цей чорний ніде не ховався, прийшов до сусідки, про щось поговорили — і перестала кричати. Каже всім — помилилася.

— Для чого йому стара ікона? Богу молитися? — поцікавився Богдан.

— Не вірить він, кажуть, ні в Бога, ні в чорта. Сам собі сатана, — зітхнула дівчинка. — Є ж такі люди, нікуди від них не дінешся.

Хлопці перезирнулися.

— Так, всякі люди є, — погодився Данило. — Тільки ти тут яким боком?

— Дуже просто. Ми з Футболом любимо тут гуляти. І якось помітила я в цих краях Тумана, ошивався біля маєтку, наче хотів щось знайти. Знаю, що про нього люди говорять. Та ще й мама наказувала: побачиш його — тримайся подалі. Ось і почала за ним стежити. Просто так, знічев’я. Якось він помітив мене. Нічого не зробив, просто нагнав геть. Але так при цьому подивився — не повірите, наче з’їсти хотів.

— Ага! — реготнув Богдан. — Точно, справжній людожер! Хрум — і немає тебе!

— Даремно ти смієшся, — зупинив друга Данило, — у тому, що каже Галка, щось є. Цей Туман мені теж здався страшним чоловіком. Про людожера сильно сказано, але що він задумав якусь капость — це точно. То кажеш, він частенько в цих місцях крутиться?

— Останнім часом досить часто, — кивнула Галка. — Тому я й злякалася.

— Зате тепер ми щось знаємо! — гордо промовив Богдан. — Я таки правду казав учора: десь тут можуть бути заховані скарби. Інакше про що б вони так таємно говорили — твій людожер та місцевий бізнесмен, який старовиною займається? Га?

Данило почухав потилицю.

— Про таких, як цей Туман, мені тато казав. Знайде десь старе поховання, могилу — розкопає її, знайде там срібну пряжку від пояса чи піхви від шаблі, золотом оздоблені, і продасть комусь за великі гроші.

— То й що? — не зрозумів Богдан. — Ну, ясно, не можна могили розкопувати. Але ж люди он рибу ловлять і теж улов за гроші продають.

— Ти, Бодю, рибу зі скарбами не рівняй! — обурився його невіглаством Данило. — Скарби — це наша історія, цінності, розумієш? Їх у музей треба, а такі Тумани різним багатим бандитам продають. Вони їх або переплавляють на коштовний метал, або приватним колекціонерам сплавляють.

— То й що? — далі не розумів Богдан.

— Незаконно це, розумієш? Злочин. Тато казав, що за таке судять і в тюрму саджають. Тільки зловити таких Туманів на гарячому дуже складно. Ви як хочете, а перевірити все це треба, — вирішив він. — Очей з обох пропоную найближчим часом не спускати. Галко, покажеш, де цей дядько Сашко живе?

— Покажу. Тільки з вами буду! — до дівчинки повернулася зухвала впертість.

— Давай, — легко погодився Данько. — Але тоді доведеться тобі кудись свого