Читати книгу - "95-16"

— Лютце!

Очманілий чоловік не озивався.

— Лютце! Прокинься, холера! — гукнув Шель, трясучи його за плече.

Важкі повіки Лютце поволі піднялися.

— Що таке?

— Це я, Шель, друг Леона.

— Бідний Леон! — промимрив той.

— Що сталося з Леоном? — Шель голосно акцентував кожний склад. Бетонне склепіння відлунювало уривки слів.

Лютце відказав лише за хвилину:

— Замордували його!

— Хто, Лютце? Хто?

— Вони. — Рука непевно піднялася, вказуючи пальцем кудись у глиб сховища. — Та Леон їх обдурив, ха-ха-ха!

Стіни завторили божевільним реготом.

— Леон був… був… — Обличчя алкоголіка раптом стало блідо-жовте, розширені від жаху очі дивилися на щось біля входу.

Шель здригнувся. Рвучко обернувся — світлий квадрат входу був порожній.

— Щодо… — відкинувся Лютце назад. З його грудей вихопився схожий на скавучання стогін, який перейшов у протягле, нелюдське виття. Лютце почав качатися на нарах, скоцюрблені пальці шарпали ковдру, одяг, ноги конвульсивно сіпалися, ніби в якомусь страшному танці. Полум'я свічки неспокійно затремтіло.

Шель якусь мить виряченими очима дивився на цю сцену, потім, отямившись, безпорадно відступив на крок. Лютце корчився немовби від страшенного болю. Стиснуті кулаки молотили повітря, викривлений рот запінився. Сині, тремтячі губи почали складати невиразні фрази:

— На поміч… Великий боже… Жахливі волохаті павуки… Скрізь павуки… О боже!

Потім усе перейшло в незрозуміле белькотіння, і знову — жахливий крик.

Шель з відразою дивився на розтерзану людську подобу. Огидне видовище викликало в ньому водночас і презирство, і жалість.

Пароксизм минув раптово. Скиглячи, Лютце безсило лежав на нарах, скоцюрблений, важко дихаючи, тремтячи всім тілом. Шель підійшов до хворого і поклав долоню йому на чоло. На спітнілих скронях прискорено тіпався пульс. Лютце образливо вилаявся і відіпхнув його руку.

Несподівано п'яниця сів і, дивлячись туманними очима кудись у далечінь, знову почав белькотіти уривками:

— Дайте мені спокій… Не буду… — Він глибоко зітхнув, а потім завів гнусаво: — Упокой, господи, його душу… Не журись, не знайдуть, — потішав за мить не знати кого. Зрештою виплюнув із себе потік грубої лайки і впав на нари.

Шель якусь хвилину ще спостерігав хворого. Припускаючи, що Лютце залишиться щонайменше кілька годин у стані глибокого запаморочення, підійшов до столу, вийняв з кишені записну книжку, видер аркушик і написав:

«Пане Лютце! Мушу неодмінно поговорити з вами! Я мешкаю на Ейхенштрасе в Леоновій кімнаті. Прийду сюди завтра вранці близько дев'ятої. Будь ласка, почекайте на мене. Ян Шель».

Він поклав записку біля свічки, погасив світло і вийшов з понурого сховища.

Повертаючись до міста, Шель намагався зв'язати докупи минулі події. Джонсон твердив, нібито Леон збожеволів. Лютце, хронічний алкоголік, не та людина, слова чи п'яні бредні якої можна брати серйозно. Що ж ховалося за цим усім? Як, де і від кого можна взнати правду? Він не знав у місті нікого, крім Джонсона, але той ставився майже скептично до його сумнівів та припущень.

Шель вийшов на одну з центральних вулиць міста, роздумуючи, як згаяти вільний час. Біля зеленого скверика, зупинився і, дивлячись на мідний пам'ятник Гете, згадав ще одну людину, яка могла б щось розповісти про Леона — лікар, доктор Менке.

«Можливо, не буде нічого нового, — думав він, — але хоч зроблю все, що в моїх силах, аби з'ясувати цю справу, — коли тут є що з'ясовувати».

Шель спинив таксі, яке тихенько проїздило повз нього, і дуже здивувався, коли побачив того самого шофера, з яким нещодавно їхав.

— Знов зустрічаємося, — сказав журналіст, поглядаючи крізь відчинене вікно.

— Справді! — усміхнувся водій. — Бензин дорогий, от я й чекаю, поки хтось поїде назад. Власне, я повертаюся додому, але можу ще вас одвезти. Сідайте, будь ласка. Вам куди?

— Мені б хотілося потрапити до доктора Менке, але я не знаю його адреси. Ви не чули, де він мешкає?

— Чув! Це один з найкращих лікарів у Гроссвізені. Ви почекаєте півхвилинки? — спитав шофер. — Я б хотів повідомити дружину, що спізнюся на обід.

— Прошу, я не кваплюсь.

Водій увійшов до будки таксофона, що стояла поблизу, причинив засклені двері, зняв трубку і набрав номер. Слухаючи, стежив за Шелем.

— Алло! 95–16?

— Так, — почулося в трубці.

— Говорить Нойбергер. Везу чоловіка в коричневому костюмі до доктора Менке.

— Добре. А як ви уладнали справу з Лютце?

— Він узяв гроші й напився. Чоловік, за яким я стежу, очевидно, шукав його, знайшов у трактирі «Під соколом» і через якийсь час одвіз непритомного до бункера. Повертаючись назад, спинив мене і сказав, що хоче поїхати до доктора Менке. Тепер чекає в машині.

— Це усе?

— Усе.

— Гаразд. Одвезіть його до доктора, а тоді можете зайнятися власними справами.

Нойбергер повернувся до таксі.

— У моїй роботі не можна точно визначити часу, — пояснював, — от я й повідомляю Фрідль, коли приїду. У неї тоді є час приготувати щось…

Їхали вони кілька хвилин. Зупиняючи машину перед білим старосвітським будинком, водій сказав:

— Приїхали. Доктор Менке приймає, здається, до шістнадцятої години.

Шель поглянув услід таксі, потім відчинив хвіртку і враз опинився в розлогому, старанно прибраному садку. На посипаному червоним гравієм півколі, перед самісіньким будинком, порався середній на зріст кремезний чоловік років тридцяти п'яти. У нього було світле, коротко підстрижене волосся і надзвичайно мускулясті плечі та руки. У спортивних штанях, в сорочці з підкатаними за лікоть рукавами, він скидався на міцного юнака. Чоловік підняв секатор і нагнувся над кущем. Зачувши кроки, він випростався і козирем глянув на Шеля.

— Куди? — спитав.

— Я хотів би побачити доктора Менке.

— У нього дві руки, дві ноги і одна голова. В зоологічному парку можна оглянути цікавіші екземпляри.

Шель спинився, вражений нахабством блондина. А той, спідлоба дивлячись на журналіста, крутив у руці ножиці.

— Чого ждеш, голубе? Дати тобі двадцять пфенігів на автобус?

— Ви, мабуть, один із психопатичних пацієнтів доктора? — спокійно поцікавився Шель.

— Психо… що? — збагнувши, що прибулий кепкує з нього, блондин грізно посунувся до нього. — Шукаєш бійки?

— Гюнтер! — різкий, авторитетний голос вплинув на того, як батіг.

Шель побачив стару, сувору на вигляд жінку в чорному скромному вбранні.

— Добридень, — звернувся до неї журналіст. — Доктор дома?

— Доктор прийме вас у кабінеті, прошу, заходьте, — сухо відказала жінка і, обернувшись, рушила в будинок.

Шель опинився у великій приймальній. «Доктор Менке користується, безумовно, великим успіхом, — подумав він, дивлячись на пухкий сірий килим, великі крісла